«Придумано в черзі» – альбом, що повертає український шоубіз на землю

Перекваліфікувавшись із андерграунд-репера у «раннього Кузьму», Степан став головним DIY артистом України. Ніяких перебільшень – тут все саме так. Його нового альбому чекали всі, хто хоч трохи слідкує за українською музикою і потенційно це мав бути «альбом року». Цього не сталось, але сталось щось набагато цікавіше, бо «Написано в черзі» – платівка, якою Степан повертає на землю українську музичну індустрію.


Що не так з нашою музичною індустрією?

(Міша Правильний)


З березня 2022-го в українській музиці відбуваються процеси, які сприймати однозначно неможливо. Начебто все добре – ми позбулися впливу російського музичного ринку, наших артистів запрошують на великі міжнародні фестивалі, з ними колаборують західні артисти типу Еда Ширана, а український слухач нарешті зрозумів, що можна слухати своє. Але це тільки перший рівень. На другому все не так добре, дуже недобре. 

Виступи на фестах перетворились на парад марнославства – ті артисти, яких ніколи нікуди не кликали (бо вони не цікаві) стали виступати і повірили в те, що вони прославляють країну і наближують перемогу. «Дивіться, ми привертаємо увагу до України», рілі? Тобто чувак, який прийшов упоротися на фест подивиться твій виступ і прокинеться ранком з бажанням, наприклад, поїхати до нас волонтерити? «Дивіться, ми збираємо гроші!», рілі? Нам поважати вас за те, що ви збираєте гроші на армію, коли це зараз просто частина життя кожного? Для мене це не подвиг – це обов’язок кожного – сантехніка, лікаря, вчительки та артиста. До речі від останніх я майже не бачив фінансових звітів – ні, я не стверджую, що гастролюючі артисти крадуть гроші, просто, розповідаючи про самовідданий захист країни в черговому безпечному європейському місті, ніхто не додає, що ще й заробляє на виступах (це дивно, адже заробляти то нормально, але цього чомусь цураються).

Щодо позбавлення впливу російського музла – по-перше, ми його ще не позбавились – в топах ютубу і стрімінгів досі є іх пісні. 

По-друге – так, слухач масово відмовився від музики країни-агресора, але що зробив український істеблішмент? Замість того, щоб сказати слухачеві: «Дивись, друже, ти нарешті звернув на нас увагу і зараз зрозумієш чим українська музика краща за їхню. В нас інші наративи, в нас немає мільйонних контрактів, але ми без бабок можемо робити те, що вони не змогли, бо ми талановиті», замість цього слухач чує: «Ми дамо тобі таку ж хуйню, як і у росіян тільки українською мовою. Ну, тобто, смак в тебе не з’явиться – ми просто перекладемо погані пісні. Ось тобі наша Дора, ось тобі наша Самка, ось тобі наш Морген, ось тобі наш Літл Біг. А ще ми будемо спекулювати на твоїх тривогах та ненависті до рашки, тому ось тобі 150 пісень про байрактари, смерть Путіна та Бучу. Вони ніякі та примітивні, але ми знаємо, що ти їх з’їси». 

 Перша (і дійсно талановита) пісня про смерть путіна, яка, на жаль породила ще десятки не перших і не талановитих)


Звісно так роблять не всі, але зайдіть у тікток, зайдіть на стріми, подивіться що там зараз несеться. Пісня про байрактар була доречна у лютому, пісня про смерть путіна здавалась веселою знахідкою перед початком вторгнення, але не зараз – це вже не смішно, а кількість таких пісень говорить лише про відсутність таланту у молодих співаків. Досвідчені ж артисти не кращі – як можна написати пісню про любов «Ти моя Азовсталь?», це ж чиста та дуже підступна спекуляція. Чи пісня Федишин про Бучу – це ж крінж-блокбастер. І скільки ще таких пісень. 


Ви скажете «людям подобається, почитай коментарі». Так, людям зараз важко розуміти що добре, а що погано, бо люди не роботи з комп’ютером в голові. Мозок не може сприймати життя адекватно, коли у стрічці в тебе сусідять трупи, меми про котиків та Ірина Федишин…

Я не говорю про всіх, не узагальнюю,  в нас дуже багато артистів, якими пишаєшся, але проблеми, їх потрібно вирішувати і це НА ЧАСІ. Я вже бачив країну, в який прийнято тільки хвалити своє (навіть коли воно погане), а будь-яка критика сприймається як зрада, ви знаєте що це за країна і, впевнений, не хочете її наслідувати.


Стривай, а до чого тут Паліндром?

Я чекав альбому Степана, де він врубить режим Кашляючого Еда та роз’їбе все, про що я писав вище і зробить це набагато талановитіше за мене (бо він музикант, а я ні). Я чекав, що трек «Літній час» і випади в сторону байрактарних пісень та Аліни Паш – то були лише квіточки. Але Степан зробив щось набагато болючіше для сучасних зашкварів української сцени – він їх просто не помітив.

«Дивіться – я можу як Моргенштерн», – волає черговий фрешмен, що читає про те як він нюхав і трахався (насправді ніколи не робивши ні того, ні іншого), «Дивіться – я можу як Карді Бі», – кричить чергова дівчина, що (аплодуйте, як це сміливо та відверто!) співає про те, як вона добре смокче. Степан нікому нічого не впарює, просто пише музику, яка каже за нього «Дивіться, він може як українець».


Мені завжди було дивно те, як бездарно більшість наших артистів працює з українськими контекстами. Свіжих думок майже немає – все одне й те саме (моя країна молодець, Тарас Шевченко, рашисти скоти, перемога, Довженко, поле, зорі, вода, Бандера). Натомість існує ще приблизно мільярд важливих для країни образів, які потребують для себе пісень і Паліндром вправно демонструє як це робиться. Саме тому головний для мене трек на релізі – це «Люцифер», де під спогадами літака (не новий, але вдалий літературний хід) про Скнилівську трагедію приховане більше критики українських проблем, ніж в цілих реп-андер-альбомах.


Друга показова пісня – це фіт з Сашею Булем «Місто». В часи коли всі кидаються прославляти своє місто, село, країну, автор каже: «я львів’янин, я дуже люблю своє місто і саме тому звертаю увагу на його погані сторони». Степан чесний і саме це є головною характеристикою його альбому. Настільки не прогнутися під всі можливі тренди, модні тенденції та моду на популізм треба вміти. Для мене «Придумано в черзі» – це плювок в сторону картонної індустрії, який, навряд чи, задумувався автором – просто так вийшло. 

В української музики дуже великий потенціал. Ми дійсно талановита нація і я впевнений, що все, що не подобається мені зараз – це лише етап, який нам потрібно пройти на шляху до справжньої самобутності і справжньої музики. Ми вміємо це робити і Паліндром це доводить. Далі передаю слово колезі, який розкаже про сам реліз.


Про сам альбом 

(Ілля Коваленко)

Якщо ти з тих, хто проклацав по 30 секунд кожного треку і зробив висновок – вітаю, ти проїбав один з кращих альбомів останніх років. Сьогодні ми звикли, щоб все було зрозуміло зі старту – 99 відсотків артистів підлаштовуються під ТікТок, а слухачам здається, що так і треба, а більш складна музика – то вже пережиток минулого. 

Так, з першого разу альбом не заходить, але є дуже цікава теорія-експеримент про те, що, якщо взяти десять твоїх  найулюбленіших альбомів за всі часи – більшість тобі сподобалась не з першого прослуховування. Американські вчені, які це вивчали пояснюють феномен тим, що «проста та зрозуміла музика» не може утворити в мозку нових нейронних зв’язків (на відміну від більш складної). Паліндром для мене з тих, хто залишиться на моїй музичній поличці надовго. 


Запитайте мене: «Як ти уявляєш українську зиму 2000 року, яку ти ніколи не бачив, бо ще тоді не народився?», замість відповіді я дам вам «Придумано в черзі».

Іноді під час прослуховування мені здавалось, що Степан хоче повернутися на 20 років назад, щоб змінити хід історії – не знаю чи це так…

Я молодий хлопець і мені не зрозумілі всі відсилки та теми релізу, але він змушує відчувати те, чого я не відчуваю, слухаючи інших сучасних артистів (про це вище писав Міша). Ретро-естетика, дивні саксофонні партії, гітарні ходи – дуже красива музика, яка мені бачиться променем сонця, що пробивається крізь похмурі тексти і цей парадокс працює.

Пісня «Промовчу» для мене найкраща пісня релізу, вона зачаровує, вводить в якийсь транс і нагадує «Pink+White» Френка Оушена.


Другий найсильніший трек на альбомі – «Пластик 2» – неймовірний інструментал, який сміливо працював би і без тексту, але текст тут найголовніше. Скільки треків вже написано про безглуздість життя у матриці? Не знаю точну кількість, просто знаю, що багато, а ще знаю, що у Паліндрома вийшло чи не найкраще. Паліндром – артист, який не може ховати себе під «діджитальною обгорткою», бо він особистість. Він би, мабуть, і хотів, але не може. На фізіологічному рівні. Чи може особистість зламати Матрицю? Поки що цього не вдалось навіть Нео в кіно. Чи означає це, що боротьбу треба припинити? Звичайно ні. 

Загалом альбом – це міцна творча робота, де все працює і де не виникає бажання зрозуміти що хотів сказати автор – музика має бути такою, щоб кожен чув в ній щось своє. Це альбом-терапія для артиста, такою ж терапією він стане і для слухачів. Цей реліз не будуть слухати діти. Не будуть і не треба, він для дорослих (і я зараз не про вік). Єдиний мінус – хотілося б більше репу, але водночас розумію, що він тут не потрібен (маю надію, що незабаром ми отримаємо окремий реп-альбом, де Паліндрома посуне Еда і дасть того, за що ми його любимо). 

«Придумано в черзі» – це реліз-боротьба – із власними вадами, із безглуздістю суспільства, меншовартістю, демонами минулого, страхами. Щиро бажаю автору перемогти в цій боротьбі, ну, або програти так, щоб в українській музиці з’явилося 10 нових Паліндромів, яких ти надихнув. 

banner2