Гурт Tvorchi про Євробачення, реп, дружин та Ґрету Тунберґ

Коли чуєш від чергового “аналітика”, що в Україні не з’являється нових музичних героїв — спершу б’єш собі фейспалм, але потім розумієш, що до широкого кола слухачів цим героям дійсно доволі важко достукатися.

Трампліном може стати великий телевізійний проект («Голос», «Х-Фактор», тощо), або ж Євробачення, де навіть до національного відбору прикуто доволі багато уваги. 

Одним з відкриттів конкурсу в цьому році став гурт Tvorchi — двоє хлопців, що навчаються в Тернополі на фармацевтів.

До цього ви, швидше за все, могли бачити їх кліп «#не танцюю», де Джеффрі (нігерієць, що переїхав до Тернополя — один з учасників гурту) начитує українською про свою нелюбов до тусовок. 

Окрім цього, був дебютний кліп «Believe» з бюджетом в 100 долларів та два альбоми, але заговорили про Tvorchi тільки зараз, коли вони увірвалися до фіналу нацвідбору до Євробачення з найбільшою кількістю балів з треком, присвяченим проблемам екології.

Відомо про Андрія Гуцуляка та Джеффрі Кенні не дуже багато, тож ми вирішили зустрітися та випитати в них все, що цікаво. Результат — велике інтерв’ю з гуртом Tvorchi.


Біографія, знайомство, особисте життя

Розкажіть про себе.

Андрій: Дитинство я провів в селі Вільховець, там же й закінчив школу, після чого вступив до коледжа, на фармацевта. Після того вступив до медичного університету в Тернополі, закінчив його. Це такий, короткий тайм-лайн.

З музикою познайомився в 2010 році. Натрапив на FL Studio, відкрив її, подумав: “Що за херня? я нічого в цьому не шарю, і закрив її. Десь через півроку мені просто не було чим зайнятися і я випадково відкрив її знов. Вник в прогу та записав якийсь там свій перший трек, якщо це можна назвати треком. 

До музики ти працював десь на роботі?

А: Я працював кухарем. В нас так називали людину, яка робить каву і бургери — це все, що було в тому кафе.

Тобі не сподобалося?

А: Сподобалося. Я люблю готувати їсти, бо це теж своєрідний творчий процес: ти береш інгредієнти і щось створюєш. В музиці те ж саме, в фармакології до речі, теж.

Джеффрі, як щодо тебе? Ким ти був до того як став артистом?

Джеффрі: Я народився в Нігерії, потім в 13 років переїхав сюди і поступив на фармацевта. Музикою раніше теж займався, але не професійно — в мене була гітара, пробував щось грати, але нічого серйозного.

Правда, що Джеффрі — не твоє справжнє ім’я?

Д: Так. Мене звати Джімо Аугустус-Кехінде. Кехінде — ім’я мого близнюка. У Нігерії так заведено, що якщо в тебе є близнюк, ти автоматично отримуєш і його ім’я. Але мене всі називали Джеффрі ще за часів школи. Я й був не проти.

Коли потрапив до України, я спершу казав, що мене звати Джімо, але це ім’я всім здавалося дивним та складним для вимовляння, тому я сказав: «Можете називати мене Джеффрі».

В інтерв’ю ти казав, що Нігерія — дуже контрастна країна, в чому це виражене?

Д: В тому, що поруч можуть жити дуже багаті, та дуже бідні люди. А ще в тому, що столиця набагато далі пішла в своєму розвитку і решта країни дуже від неї відстає.

Де тобі комфортніше жити?

Д: Часто задають це питання. де краще — важно сказати, але, мабуть, все ж таки, комфортніше для мене бути там.

Чому? Це пов’язане з мовою (ми спілкуємося с Джеффрі англійською. Українську він поки що вчить)?

Д: Ні, мову дуже цікаво вивчати, особливо українську — вона класна. Мабуть, це пов’язано з комфортом і з тим, що там я не відчуваю себе чужим.

Розкажи про свою родину.

Д: Я народився в Нігерії, в мене велика сім’я — мій батько був одружений тричі і тому в мене багато братів та сестер, яких я навіть ніколи не бачив. Наприклад, жінка на якій батько одружився два роки тому — я з нею поки не знайомий.

Ще. Буває, що мені телефонує хтось з невідомого номеру з якоїсь іншої країни і каже: «Ти мабуть мене не знаєш, але я твій брат», або «Я твоя сестра». Я кажу «Ок». Це дуже дивно. 

Перейдемо до вашого з Андрієм знайомства. Ви в кожному інтерв’ю розповідаєте і це виглядає як вигадана історія. Андрій, ти часто підходиш на вулиці до темношкірих хлопців?

А: Джеффрі — це перший іноземець, з яким я познайомився, це сталося на третьому курсі університету. Чи то українець, чи то іноземець, чи то дівчата — я ни з ким на вулиці не знайомлюся. Один єдиний раз познайомився з Джеффрі — більше ні  з ким.

Ти просто відчув, що це треба зробити? Ти тверезий був?

А: Звичайно, я не вживаю алкоголю багато. Дуже рідко. Я йшов на автовокзал, мені треба було дещо забрати. Біля автовокзалу є медичний гуртожиток, вийшло так, що він йшов до нього, а я йшов позаду.

Щось мене переклинило, я підійшов, і англійською до нього звернувся: «Привіт, меня потрібно практикувати англійську мову, відповідно я тебе підтягну з українською, давай попрацюємо». 

Він подумав: «Що за чел?», але погодився, потім пішли на пиво, як всі нормальні пацани. Спілкувалися, десь через шість місяців в мене був день народження, я його запросив, він прийшов з гітарою, виконав «Happy birthday», мене це зачепило дуже.

Через місяць ми знову сиділи в мене на кухні, їли пасту, сміялися, жартували, і я вирішив показати Джеффрі мелодію, яку написав раніше. Він почав уважно слухати і написав слова. Слова про ту ніч, які увійшли у перший трек. Так він вийшов. 



Ніде не знайшов інфу про особисте життя учасників гурту. Розкажіть. 

А: Я вже пару місяців як одружений. Все класно. Літом освідчився. Ми з нею двоє фармацевтів, вона також з Тернополя. Ми познайомились з нею у той же час, що і Джефрі зі своєю дружиною. Дивне співпадіння, правда (сміється)? 

Як саме це відбулося?

А: Ми тоді були самотніми юнаками, тусили, ніде не виступали, нас ніхто не знав. Було тільки два сингли та готовий альбом, який ще не вийшов. 

Це сталось десь на хаті, я пив пиво з якоюсь компанією, і в той же час переписувався з моєю майбутньою дружиною. А на тій тусовці ще була й дружина Джеффрі. Ми потім пішли в клуб, тусанули — ну і понеслось. 

Як дружини ставляться до вашої творчості? 

Д: Підтримують, авжеж. Вірять в нас. Надихають. І плачуть.

Плачуть? Чого раптом?

А: Ну це ж дівчата. Кажуть: «Нє, ми не плакали», але ж все чутно.

Джеффрі, тобто, твоя дружина — українка?

Д: Так. 

А: В мене також, якшо шо (сміється).

Джеффрі, ти виглядаєш наче вродливий професійний спортсмен. Дівчина в тебе не ревнива?

Д: Спершу була не ревнива. Але потім я помітив, що коли інші дівчата просять сфотографуватися після виступу, вони можуть торкатися мене, обіймати без моєї на те згоди. 

Дружина на це гнівалась, але зрештою зрозуміла, що це те, що завжди супроводжуватиме той вид життя, який ми обрали. Тут справа в тому, як я ставлюся до таких дівчат і таких випадків. Я пояснив дружині, що вони — слухачі, які підтримують наші пісні, не більше.

Зараз ми домовились, що якщо хтось буде багато собі дозволяти, я можу її покликати, і вона побуде моїм сек’юріті. Аби не вбила когось (сміється). Якщо спершу це спричиняло якийсь дискомфорт, то зараз ми до цього звикли. 

А: Таких ситуацій було багато. В нас було багато концертів, і кожен має свою історію. 

Розкажіть хоч одну…

Д: Після одного виступу я розмовляю з Андрієм і до мене підходить якась дівчина. Та й каже: «Он мої друзі. Може, ти хочеш скласти нам компанію?». Я розумів, що навіть якщо я піду, це точно не сподобається моїй дружині, яка була поряд. Тому я чесно відповів, що я одружений і моя жінка тут зі мною. 

Робив сигнали Андрію, щоб він допоміг мені вже здихатися її. Дівчата були полячки. Той тип, який просто так може не прийняти відмову, вони бувають дуже наполегливими. Я сказав: «Може, й приєднаємось, пізніше зрозумієм». 

А: Джеффрі занадто делікатний, а я можу прямо сказати: «Сорян, до свіданія». В нас дуже обмежений час, ми маємо бути максимально продуктивними. Буває, що ми спішимо, але хтось падає на вуха і тупо витрачає наш час. Аби не витрачати його марно, краще по-чесному сказати: «Сорі, нам треба бігти».



Робочий процес, команда, менеджмент

Ваш головний бенгер до треку на євробачення —  “#не_ танцюю”. Розкажіть як він створювався. 

А: Я завжди записую, що в мене є, просто патерни. Навіть не доводжу до кінця. Я одного разу потрапив на мелодію цю через рік після написання і зрозумів — це офігезно. Потім скинув трек Максиму Пташнику — це друг, який допомагає нам з українськими текстами, зокрема з «Мовою тіла». До я «#не _танцюю» він написав хук, початок і саму ідею, а потім ми з тур-менеджером Степаном Гричківським дописали решту пісні. 

Як Джеффрі було записуватись українською?

А: Важкувато — для нього це було дуже швидко. Він іноземець і той швидкий речитатив дався нелегко. Коли ми стирчали на студії, він зненавидів цей трек. Казав, що то «too hard», але зараз вже кулеметним флоу зачитує.

Д: Ця пісня виконана не зовсім у моєму стилі. Я сприймав її як виклик. Зараз все добре. 

«#Не_танцюю» вистрілила. Ви якось додатково її пушили?

А: Звісно, ми готувались до релізу разом з нашою командою, придумували, як зробити так, щоб пісню почула максимальна кількість людей.

А просто так пісня стріляє, хіба що коли в тебе вже є напрацьована аудиторія, тоді дійсно можна просто викласти і нічого не робити. Якщо банально викласти пісню на каналі, де є 5 тисяч підписників, то вона ніколи не вистрілить. 

Задаю це питання усім нашим героям, аби люди зрозуміли, що зараз не можна викласти пісню і очікувати, що вона стане популярною. Так не буває. Я правий?

А: Можна викласти пісню на нерозкрученому каналі, де вона набере тисячу переглядів. Але популярною вона стане тільки якщо про неї заговорить якесь видання, або відомий артист. 

Як, наприклад, сталося з «Despacito», яку наспівав Джастін Бібер у соцмережах, і лише після цього пісня захайпила. В нашому випадку про «#Не танцюю» говорило багато видань, багато людей постило сторіз, і так вона й стрільнула. 

Розкажи про вашу команду. Знаю, що ви працюєте з популярними інста-блогерами.

А: В нас є основний менеджер Петро, він сам блогер, як і його дружина. А всі інші — ні, просто наші друзі. 

Наша команда складається з креативної частини — це ми з Джеффрі, та з частини менеджменту, загалом 5 осіб. І ще є тур-менеджер, який відповідно займається турами. 

Ми з Джеффрі робимо музику, самі вирішуємо, чи підходить вона для релізу, можемо порадитися з командою. А менеджмент вже займається комунікацією з людьми, частково соціальними медіа, плануванням нашого часу, розробкою стратегії для релізу, продумують рекламу, займаються кліпами. 


Над кліпом «Believe» теж працювала команда?

А: Ні, там брали участь лише ми з Джеффрі, більше ніхто, бо там у нас був бюджет в сто доларів, і ми просто якось зустрілися, зробили — і воно вийшло. Ми чотири дні знімали, надворі було мінус вісім. Холодно — жопа. Ми витратили ці гроші лише на світло, реквізит і його доставку. І ще піцу. Все. 

Команда знімала безкоштовно, то був її перший кліп. Вона була зацікавлена. Ми щасливі, що так все вийшло. Зараз у кліпа вже мільйон переглядів. 

Як ви створюєте треки? 

Д: Складно пояснити, як це відбувається. Коли ми жили удвох, нам було легше, бо коли він (Андрій) щось семплував, і був не певен, чи підходить це нам, я міг почути і одразу дати фідбек. 

Зараз це трохи складніше. Він повинен експортувати проект та закинути мені в телеграмі. Я слухаю і кажу, наприклад: “Все круто, та не міг би ти змінити ось цей момент?”, та наспівую його войсмеседжем. Він це робить — і знов експортує, надсилає, і далі, аж поки нас обох все не влаштовуватиме. 

А: Ми зупиняємось тільки коли розуміємо, що усім — і нам, і нашій команді — все подобається. Тобто ми удвох робимо все в музичному плані, а якщо треба докрутити український текст, то це робить Максим Пташник. Він дуже класний письменник. 

Письменник? Справді?

А: НІ! То я жартую, книг він не пише, в нього також є своя група, він музикант. Ми любимо його тролити. На концертах іноді просимо людей покричати: «Максим Пташник!», і вони кричать, наче це його концерт.

Д: Було б класно виступити на Євробаченні в білій футболці з його лицем на ній. Але конкурс цього, напевне, не витримає. Влаштуєм це, мабуть, вже на сольному концерті.

Це ваш офіс, я правильно зрозумів? (в момент інтерв’ю ми знаходимося у великому офісному центрі на Печерську) Надалі ви будете працювати в Києві?

А: Тут буде плейс нашого менеджменту. Самі сюди перебиратись не плануєм. Натхнення більше відчуваємо ми у Тернополі, аніж в Києві. Тут дуже шумно, величезний рух.

Ми в Києві вже тиждень — і за цей час я жодного разу не відчув, що мені хочеться щось написати. А в Тернополі — гармонія, спокій. Коли це є, можна сідати і творити. Я мешкаю на десятому поверсі. Стіл стоїть перед вікном — і з нього відкривається вид на весь Тернопіль, достатньо подивитися, щоб надихнутись.

Д: Так, У Києві ми будемо до кінця місяця, а після цього повернемось до Тернополя. Там ми працюватимемо над альбомом. 


Євробачення, реп, «сіськи-піськи» та Ґрета Тунберґ

Як з вами трапилося Євробачення?

А: Ми випустили кліп «Believe» і майже кожен коментар під тим відео був «Ми хочемо бачити вас на Євробаченні». Тоді якраз відбувався конкурс і нам багато писало, що якби ми туди поїхали, то перемогли б. Це надихнуло нас на участь.

Яка схема потрапляння артиста в шорт-лист конкурсантів?

А: Ми відправили трек, з яким хочемо виступати, заповнили анкету в заявці і через деякий час нас запросили на прослуховування (попередній кастинг). Потім нам зателефонували і сказали, що ми у півфіналі.

Як проходила підготовка? Ви займалися чимось окрім репетицій?

Д: Так. Ходили на хореографію, але потім зрозуміли що та хореографія виглядає не дуже органічно — ти наче робот виконуєш якісь завдання. Bonfire — це така пісня, де на першому місці сама пісня, на другому месседж і на третьому сама чиста енергія. 

Були якісь проблеми під час виступу?

А: Все було круто, окрім проблем з інейрами все було ок. 

Д: Так, на саундчеці все було дуже добре, але під час виступу було дуже голосно, я себе майже не чув. Але на фіналі впевнений все буде ок.

Які стосунки між конкурсантами? Тіки не розповідайте будь ласка, що ви всі там друзі — я не повірю.

А: Ми більш-менш тісно спілкувалися лише з Fo Sho, Мариною KRUTЬ та трохи з Jery Heil. З іншими — так «привіт-привіт».

Д: Якщо ти питаєш, чи були якісь сварки та інтриги — ми їх не помітили. Іноді хтось може з кимось не привітатись, але це скоріш випадковість.

Хто ваш основний конкурент?

Д: Нажаль Fo Sho не в фіналі, з тих, хто є — мені подобаються Jerry Heil, КRUTЬ та Khayat.

Андрій: Дуже смішно було, коли Джефрі під час прямого ефіру сказав, що ніколи б не голосував за Khayat. Йому задали питання “За кого б ти не голосував”, він хотів відповісти, що це Garna, але не пам’ятав її ім’я. 

Д: Так, я хвилювався і єдиний, кого згадав, був Khayat. Його і назвав, але це не так.

Ваш трек «Bonfire». Він позиціонується як трек, присвячений екології, але зміст там набагато глибший…

А: Так, там можна почути багато чого. Але якщо це все розкривати, то це трошки складно. Екологія — це щось. що просто зрозуміти, тому зупинились на цьому.

Д: Там кожний рядок можна трактувати по різному. Наприклад рядок «Money make it rain» звучить просто та не дуже зрозуміло, але там йдеться про погані людські вчинки, що робляться заради грошей, і таких рядків багато.

А: Нам треба в шоу «Поясни за трек» — там все розкажемо.


Ви надихались блогером, який зробив челендж і збирав гроші на дерева, які сам саджав… 

Д: Так, його звуть MR Beast і в нього був челендж, в якому він саджав 20 000 000 дерев. Подивись — це дуже круто.  

А: Нас надихають саме такі вчинки. Нас багато чого непокоїть. здається що з кожним роком все стає ще гірше. Люди думають як полетіти на Марс. Це руто — летіти на марс, але чому б спочатку не навести порядок у себе на планеті. Ми хочемо, щоб наш трек надихнув людей.

А ось Ґрета Тунберґ вас надихає? Якої ви думки про неї?

А: Чесно? Я нічого про неї не бачив. Тільки мемчики. Потім мені сказали, що це якась активістка…

Д: Так. Я бачив її, але що вона робить? Вона ж тільки говорить. І вона -дитина. Я респектую тим, хто щось робить- це головне. 

А: Так, саме цьому, до речі, і приспів такий в Bonfire — тому що труба, це завжди дія. Щоб діяти — слова не потрібні. 

На півфіналі у вашій візитці ти сказав, що у вас серйозна пісня, а інші в основному — про «сіські-піські». Це каміння в бік конкурентів? 

А: Ні, ти ж розуміеш, що під час монтажу багато чого вирізають. Якщо цю фразу прослухати повністю, то я там кажу про світовий шоубіз в цілому. Якщо бути об’єктивним — все так і є.

Д: Іноді люди не хочуть слухати лише про інтимні відносини з жінками, гроші або наркотики. Є виконавці, які про це пишуть і це може бути цікаво. але зараз цього дуже багато — є і інші теми.

А: Ось тобі приклад. В мене колись був бітстор, де я продавав свої біти і часто було таке, що репер якийсь пише “В мене немає 70 доларів на цей біт”, а потім випускає трек “Я трахав суку, нюхав кокаїн, я багатий, я крутий”. Шо за брєд, люди. Пишіть щось нормальне. З цього всього дєрьма, про яке я кажу мені подобається Альона Альона — це трушно, класно і круто. 

Ось ми нарешті і перейшли до репу. Вам близький цей жанр? Кого слухаєте?

Д: Post Malone, якщо це реп, Travis Scott, Drake. Дуже крутий Kendrick Lamar 

А: Погоджуюся, ще додав би сюди Asap Rocky — це кщо про вiдносно нових — класичны виконавцы — це само собою. Але номер один — це Tyler The Creator.

Андрій, Джеффрі мабуть не дуже в матеріалі, а ось тебе спитаю. Хто з українських реперів окрім Альони? Чи ти теж не дуже слухаєш?

А: Слухаю, але мені нічого не подобається. Це все якось дешево — немає того стилю. А, ось — ще Kalush круті. 

Ти називаєш артистів з одного лейблу…

Д: Вони з одного лейблу? я не знав.

А: Так. але це співпадіння скоріш, мені просто подобається їх музика. Розумієш, зараз багато артистів, не тільки в репі, намагаються потрапити в якісь тренди і робити щось схоже на когось, а під час цього втрачається власний стиль. Ми, наприклад, намагаємось робити щось своє і постійно експериментуємо. Сподіваюсь це недарма. 

Інтерв’ю: Михайло Правильний

Как украинским рэперам победить на Евровидении? Мы все придумали