“На Марс завезуть — я й там реп читати буду” — хто такий nemo322

“Зірка андеграунду” — фраза-оксюморон. Поєднання непоєднуваного. Якщо “зірка” — то її знають, а якщо “андеграунд” — то артист з мінімальною аудиторією. Але саме така характеристика підходить для nemo322 — львівського репера, який вже понад 10 років у грі і чий рівень з роками стає тільки вищим. Про таких як він кажуть “улюблений репер твого улюбленого репера” — і ми дізналися, яким був його шлях.

— Коли питаєш у представників українського репу, кого варто послухати і за ким стоїть андеграунд, часто чуєш у відповідь твоє ім’я. Ти сам розумієш, чому?

— Чому? Бо давно вже роблю свою музику. Кому потрібно — той і слухає. І не тільки мене — так само за Главу 94 говорять, за PVNCH, Денні Дельту. 

— Всі ці люди вже давно на сцені. Хто з новеньких подобається?

— Відкрив для себе нещодавно у Львові нових чуваків — об’єднання Jumanjigang. Його учасники — Lui007, Lizzzard та Jasmine319. Це найтоповіші зараз львівські репери. В мене рідко буває, щоб я слухав український реп, а їх музони прям заїжджають.

— Остап, чому твоєї музики так мало на стрімінгах? Таке враження, наче ти не хочеш розширення аудиторії.

— Примноження слухачів не є пріоритетом, але я останнім часом думаю над тим, як би побільше свою музику рекламувати. Але ж аби подати її більшій аудиторії, треба мати цікавіший матеріал. В мене лежить багато невиданого матеріалу, вистачить, думаю, на два альбома, але ж я не хочу це просто так зливати внікуди. Хочу робити комерційний андеграунд.

— Думаєш, твоєму репу чогось не вистачає, аби він сподобався масам?

— Він точно не зможе всім сподобатись. Да і не треба, щоб він усім подобався. В тому і є сила моєї музики — що вона є такою як є. Якби я думав про то, як її всім запхати, вона б почала мінятися. Вийшов би Kalush (сміється).

— Тобі не подобається, що вийшло у Калуша?

— Та нє, деякі треки там класні. Це реп, який можна показувати підліткам, дітям від 10 років.

— З одного боку, такий гурт як Kalush стає для нових слухачів точкою входу в жанр українського репу. З іншого, Псюка легко звинуватити в тому, що він сильно спростив власну творчість часів “Торби”. Тобі яка з цих позицій ближча?

— Та все потроху. Плюс я не люблю, коли з реперів ліплять блогерів. Я рахую, що репер має бути репером. Займатися музикою як музикант.

— Ви ж фітували з Псюком, у вас є шикарний фіт “Олл ін”.

— Так, я цей трек часто на тусовках читав. Він був ще до того, як Kalush з’явився. Псюк мені пропонував співпрацю, може, хотів більше спільних треків, може, він хотів, щоб я став учасником гурту, але не треба Kalush.

— Як ви познайомилися?

— На батлі! В нас у Львові проводився батл Король Заходу. Зараз смішно згадувати. Це був батл за бабки. Принаймні, так обіцяв організатор, але бабки нам потім так і не дали (сміється). Він наїбав усіх — дав 10 штук переможцеві, хоч це і не вся сума, заліз в борги, в фіналі сезону була пізділка, весело! Я вперше брав участь у батлах такого формату. В подальших виступах я зрозумів, що варто готуватись більш плотно. Далеко я в турнірці не пройшов, попал на Лєвого. Лєвий там роздав плотно, показав і мені, і всім. 

Так от, про Псюка. Я не пам’ятаю, чи чув я до нашого батлу “Торбу”, але ми точно вже на той момент домовилися зробити спільний трек. В мене на батлі ще були рядки: “Батл — батлом, але за фіт я пам’ятаю”.

— Ти робиш самопальний реп, а зміг би, як Псюк, під крилом продюсера працювати?

— Зміг би! Я навіть пробував. В мене є знайомий, в якого я записуюсь, DMZ. Я в нього не один трек записував. Він так само на це вплинув. Неодноразово щось підказував, правив, вчив з вокалом працювати. Сьомий також багато чого пояснив. Їх роль можна назвати продюсерською. 

— Я ж про інше — не про музичне продюсування, а про комерційне.

— Комерційне? Не це має бути якийсь новий проект, який би мене зацікавив.

— З тобою Клименко не конектив?

— Ніби конектив. Не напряму, а через когось, мені передавали. Але я не зацікавлений в тому. Роблю те, що й робив. 

— Чимало людей словом “андеграунд” виправдовують відсутність концертів, або низьку якість матеріалу. Що це значить для тебе?

— Це музика не для всіх. Я б не ставив свій андеграунд дітям. Але я вважаю, що він може бути комерційним. Так це і працює за кордоном. Це як хороший взірець і хуйовий взірець, де хуйовий — це андеграунд, в якому говорять, як жити не варто. Така музика мусить бути. Вважаю, що андеграунд в Україні зможе стати комерційним, але на це потрібен час. Люди самі мають його для себе відкрити. В нас це вдвічі важче. Бо саме українську музику в нас не так-то багато і слухають. Що вже говорити про український реп і андеграунд.

— Ти вважаєш себе хуйовим взірцем?

— В чомусь — так. 

— Чого, на твою думку, не вистачає українському репу?

— Аудиторії. 

— Тобто продукт на сцені тебе цілком задовольняє?

— Не сказав би (сміється). Він є. Він прогресує. Є, що слухати. Є виконавці з локальними хітами. Але їх мало слухають. Та з часом аудиторія збільшується. Це не тільки я помічаю, так само і інші пацани говорять.

— Коли ти вперше почув реп?

— Мені було років 10. В батьків було чимало касет з музикою, але репу там не було. Пам’ятаю, одного разу брат приніс додому якісь касети — і там був реп. Був період, коли я слухав російський реп на касетах. Його в той час мало хто слухав. Це був десь 2005 рік. 

Перша реп-пісня, яку я пам’ятаю, — це Coolio “Gangsta’s Paradise”. Я спершу не знав, хто її виконує. Дізнався його ім’я вже пізніше завдяки якимось музичним передачам. 

— А як у Львові люди, які слухали реп, ставилися до шоу Вови зі Львова?

— Ми дивились, чекали щотижня на нові випуски. Я тоді ходив по музичних магазинах, хотів купити Вовин диск, але не міг знайти. Я на той час вже сидів на форумах, скачував собі українські релізи типу DLF Squad, Місто 44. 

Першим альбомом українського репу, який я почув, був “Планове засідання” ВУЗВ. Брат приніс додому стопку дисків, цей був серед них. 

— Чимало слухачів дізналося про тебе завдяки участі на онлайн-батлах. Як ти почав там виступати?

— Вони почали в нас якось рано з’являтись. Мамонт їх почав робити. Мамонт — це людина, яка працює з Главою 94, можна сказати, третій учасник, який багато чого робить, і чия робота лишається за кадром. Разом з Андрієм Стадником вони замутили батл-майданчик Pidbit. Я тоді в школі тусувався, репом захоплювався, але нічого серйозного. Всі слухали російський реп. І мій однокласник York, з яким в починав записувати реп, в нас є чимало спільних треків, сказав мені, що з’явився у нас такий батл. А ми тоді цією двіжухою горіли. На нього ми й писали перші треки.

Потім це якось перейшло в тусовки. Ми дізналися, що у Львові буде проходити батл наживо. Називався Вагон Репу. Туди підтягнулись пацани з Братського Кола. Вони на той час робили реп російською, круто навалювали, ті треки й дотепер слухають у Львові. 

Такі двіжухи для нас були чимось новим. Атмосфера захоплювала. Я вже на широких штанях ходив.

— Де ти купував “широчі”?

— На секондах. А до того — на базарі, якісь штани з нашитим павуком брав. Якось ходили по секондах з чуваками, і Стьопа Паліндром знайшов курточку, в якій у кишені були якісь бабки, фунти, здається. Ми дуже втішились. Причому до нього цю ж курточку міряв Sirius — і він ці бабки не знайшов (сміється). 

— Яким був твій перший трек, пам’ятаєш?

— Звісно! То був діс на Потапа (сміється). Писалося це під якийсь важкий мінус Фіфтіка. Нічого доброго під такий біт Потапу я розказувати не міг. Ну а про кого ще в ті роки в українському репі можно було щось написати? Його “Імперію”, кліпи, які дійсно виглядали якісно і не зходили з ефіру каналу М1, але були чимось не тим. 

— Якщо не помиляюся, ви на Pidbit яскраво зчепилися з репером Кабаном. Був гучний конфлікт.

— Було таке. Ми вже навіть думали з пацанами пригать в тачку і їхати до нього в Черкаси рєшать. До того не дійшло. Побачились з ним ми вже через кілька років на фестивалі “ПроМОВА” в Києві. Поговорили. 

Після батлу був період, коли ми робили командний матеріал як група 322. І Кабан щось підфлуджував — не тільки про мене, а й про інших в команді. Коли з ним почали всі виясняти стосунки, він пропав з батлів. Потім іноді з’являвся під іншими ніками. Ми на це не велись, не звертали уваги, та й він вже про нас не згадував. 

А на “ПроМОВІ”, це вже був 2017 рік, він сказав: “Чуваки, я трохи набазарював на вас, флудив”. Ми подивилися на цю ситуацію вже інакше. Скільки ж часу пройшло!

— Район Патона. Ти оспівуєш його не гірше, аніж Вова зі Львова — Сихів. Можеш назвати його своїм місцем сили?

— Це просто дім для мене. Навіть тату з індексом набив собі. Це місце, де я провів багато часу. Там стадіон, магазин, завод, на якому плати паяли. Є цей клуб, який Паліндром фоткав на свою обкладинку. Зараз вже в іншому районі живу. Недалеко.

— Якби тобі на обкладинку альбому потрібно було якийсь об’єкт з вулиці Патона помістити, що б ти обрав?

— Таких місць, насправді, багато. Можливо, залізничну колію. Я любив ходити там. Малювати графіті, або дивитися, що нове намалювали інші.

— Тебе не ловили там?

— Нє, ми малювали на таких місцях, що нам нічого і не сказали б. Це було малювання-відпочинок більше. Брали якийсь півас, ходили собі малювали. 

— В депо не малювали?

— Хотілося, але до того не доходило. Могли забомбити якусь будку. Мабуть, через те, що так серйозно графіті не займалися. Але це круто, насправді. Зараз я слідкую за графіті-сценою.

— В чому прикол графіті? Чому тобі подобалось цим займатись?

— Це прикол мистецтва. Свого, яке ти передаєш. Яке бачиш. Наприклад, я знаходжусь у якомусь конкретному місці і розумію, що ось тут можна забомбити щось. Йду і малюю. Воно там має бути, воно там заєбісь, мені сподобається. 

Мій нік nemo пішов від графіті. Спочатку це було моїм тегом. Ходив з балончіком, пшикав там. Пізніше з’явилися ті реп-батли і ми такі: “Блять, а як трек підписати? Треба нік”. От так і залишив. Тільки цифри добавилися. 

— А чому ти переїхав? Кращий район?

— Нє, не кращий. Я неподалік залізнодорожнього вокзалу живу, тому таке собі, старі будинки. Я не жаліюсь, в чомусь кращий, в чомусь ні. Переїхав, бо вирішив щось змінити, вийти за межі зони комфорту.

— Що таке “322” і як це об’єднання сформувалося?

— Це був десь 2011-12 рік. Почалося все з того що були репери, були тусовки, ми побачили, що вийшов такий кліп, як Dub7 “Порція пса”. Це чуваки зі Львова, вони там замутили дуже крутий продакшн. Шона ми вже знали, він скретчив на тусовках. Потім Dub7 приїхали на Патона, познайомилися з Главою і записали трек. Після цього відбувалася тусовка в нас на районі і був якийсь там реп. І ми зустрілися вже там на тусовці, що я якось підійшов і пацани сказали: “Ми хочемо замутити ком’юніті, щоб круто развалювати на тусовках. Давайте попробуємо”. Ось так ми почали треки писати.

— Як ти познайомився зі Степаном?

— Ми з ним вчилися в одній школі. Вони з Гонею від мене молодші, я їх бачив в школі, пам’ятаю, Гоня грав в баскетбол, Степана якось менше бачив. Його пам’ятаю вже з перших цих реп-тусовок, що відбувалися на Науковій. Тоді бачив, як він стелить і зразу зрозумів, що Степан далеко зайде. Потім вже пересікалися на районі, перечитували щось один одному. 

— Чому тобі досі важливо їх підтягувати, в кліпах показувати?

— Бо вони мене підтягували в кліпи показували. Ми зараз менше бачимось, про щось говоримо, але я все одно знаю, що це люди, які роблять круто.

— Я правильно пам’ятаю, що умовним лідером цього об’єднання був Сайк?

— Напевно, так. Він був найпродуктивнішим. 

— Чому він пішов?

— Пішов, бо не було ніякої підтримки від всіх. Він її чекав. Може, думав, що ми щось більше будемо робити для команди, надіявся на нас. Але ми не робили так, як робить він. Кожен мав свій погляд на музику. І воно відбувалося так, як відбувалося. Чому? Одна з причин, на мою думку, — брак аудиторії. В час, коли він починав робити, в нас тільки починали слухати “русскій реп”. Давно вже Сайка не бачив.

— “322” в нікнеймі ти лишив в своєму саме через графіті-тусовку, чи через респект реп-ком’юніті?

— “322” я добавив в нікнейм, щоб мене легше було знайти в інтернеті. Якщо ввести “nemo322”, можна відразу попасти на мої треки, а якщо просто “nemo” — виб’є купу реперів з таким ніком. 

— Здається, львівська сцена зараз на потужному підйомі. Вона відокремлена від Києва, артистам вже не обов’язково переїжджати, аби розвивати кар’єру.

— Класно, що хоч щось відбувається. Є тусовки, є люди, які роблять щось. Але місцями це зхарює, бо я не люблю, коли бачу одних й тих самих людей на тусовках, які читають одне й те саме. Це втомлює.

— Ти читав те шумне інтерв’ю Гоні?

— Не дуже детально його пам’ятаю, але гострі питання, про те що він там проти підарів і хачів, це з інтерв’ю запам’яталося. Дуже то роздули. 

— В тебе не було з Гонею розмов, щодо змісту цього інтерв’ю?

— Говорили. Я вже не дуже пам’ятаю цю історію, давно було. Щось йому в ньому не сподобалося. Не знаю, можливо, подали не так, як він хотів, чи, може, сам щось не так пояснив.

— Його сильно накрила реакція?

— Насправді, нє. Я думаю, що він чекав такої реакції. 

— Гоня не схожий на людину, яка сплановано таку диверсію б провернула. Скоріше, збалакнув, не думаючи. 

— Точно за це не можу сказати.

— Немо, а ти любиш хачів і геїв?

— Не люблю, якщо чесно. Але, відношусь так само, як і до інших людей. Люди як люди. Я проти расизму. Пам’ятаю часи, коли я був репером в дуже широких шмотках, і знав, хто такі скінхеди. Були випадки, коли мені доводилося від таких тікати. 

Я вже самий кінець скінівських часів застав. Скіни могли підйобувати, або просто бігти за тобою. З ними й не дуже вдавалося поговорити, треба було або пиздитись, або тікати. 

— Що обирав ти?

— Переважно тікав, я був піздюком ще. Не виходило роздавати скінам. 

— Тобі не здається, що зараз бути прихильником реп-музики значно легше, аніж 15 років тому?

— Ну так. Тепер це сприймають спокійніше, не так дико дивляться на реперів, як раніше. Зараз дико дивляться на те, як нігери собі в лоб діамант вставляють. Думаю, в нас на таких людей також дико дивились.

— Останній випадок, коли твоєму життю щось загрожувало?

— Не знаю, може тоді, коли я щось міг з’їсти не те (сміється).

— Хто тобі допомагав з того стану вийти?

— Негазована вода, час, сон.

— Все сам?

— Так.

— Де наркотиків і алкоголю більше — в твоїх піснях, чи в твоєму житті?

— Зараз взагалі не юзаю. Можу курити травку, але я нічого не вживаю вже більш ніж півроку. Навіть алкоголь не п’ю. 

— Який момент тебе змусив це зробити?

— Декілька моментів. Ти сам починаєш розуміти, що ти вже не такий сильний, починаєш здавати, задумуватися.

— Ти знайомий хоча б з одним репером, який ніколи в своєму житті не вживав наркотики?

— Думаю, що знайомий, но не можу пригадати. 

— Коли ти репер, немає такого, що тобі складніше кинути? На двіжах постійно прихощають, напевне. 

— Перший час було незвично, а потім — норм.

— Ти торгував?

— Всі торгували… Чекай, що ти маєш на увазі? Я не про наркотики. Я торгував іншим. 

Шмотками. Секонд. Багато хто з пацанів ходили на секонд, купували там речі і перепродавали на OLX. 

— Найбільший навар на одній шмотці?

— Біля штуки гривень, баскетбольні кросівки якісь.

— Очевидно, що тебе кормить не музло. Як ти себе утримуєш?

— Працюю кухарем. Готую класну піцу. Займаюся цим вже роки три-чотири. 

— Ананас у піці — так чи ні?

— Бля, думаю, що так. 

Мені піца стала цікава, коли мені показали, що кухня — це не товар, який ти продаєш, а ціла культура. В мене є шеф, з яким я зараз працюю, він багато чому мене навчив. Розказував за різні чемпіонати, різні види піци, різні види тіста. Я зрозумів, що є в що заглиблюватися. 

— Радий чути. Бо якщо сприймати твої пісні як історію життя, то nemo322 має бути колючим тіпом, який сидить на районі і займається тим, про що дільничному не розкажеш. Чому таке музло?

— Бо багато що впливало на це. Я не просто так це розказую. Так життя склалось, я просто так собі все це не придумав. Зразу ж видно, коли людина пиздить, а коли — ні. 

— Хто ще в укррепі не пиздить?

— Опіум Панда, Братське Коло, Гоня, PVNCH — це з тих, хто в натурі не пиздить.

— Ти назвав Гоню, але не назвав Степана.

— Кашляючий Ед не пиздить, я б так сказав.

— Тобі не подобається Паліндром?

— Якщо чесно, не дуже. Хоча є в нього пара непоганих музонів, які я слухав кілька разів. Кашляючий Ед — так, Паліндром — ні. Кашляючий Ед більш агресивний. 

— Бюджет кліпу “Людоїд” — який він?

— Десь, на мегабайтів тридцять. 

— І, напевно, на те, що на столах було накладено?

— Коли прийшов, там вже все накладено було (сміється). 

— Цитата з твоєї пісні: “Все частіше чую: треба щось міняти, nemo”. В тебе за плечима десять років музла. Очевидно, ти цим займаєшся не заради фінансової вигоди. Що змушує не зупинятися?

— Люди, яким це потрібно. Я зрозумів, що є люди, які в цьому зацікавлені. Є ті, хто, навіть, вірить у все це. 

— Ти кажеш так, наче сам зміг би жити без цієї музики. 

— Не думаю, що я зміг би забити на це. Мене взагалі харить, коли кажуть: “Реп для тебе як хобі?”. Я не можу так сприймати діло, на яке витратив більш ніж десять років.

— Досі існує стереотип про Львів як про місто, в якому, якщо російськомовна людина попросить в когось цигарку, то йому дадуть не цигарку, а пизди. Наскільки це відповідає дійсності?

— По-різному. Залежить від того, де ти будеш. Якщо ти зайдеш в Криївку і почнеш таке подібне заряджати, то може закінчитись все дуже хуйово. А насправді, тут живе багато людей, які завжди розмовляють і думають російською, все нормально. 

— Ти назвав Криївку, я думав, що це таке попсове місце.

— Це просто дуже древнє місце. Думаю, що насправді можна. 

— Оскільки ти вже інсайдер фуд-індустрії, назви найкращий заклад Львова.

— Мені Saigon подобається, там дуже прикольна тайська кухня. 

— Ким ти себе бачиш через 5 років?

— Далі з музикою, яка вже буде приносити прибуток. Бо раніше ми про це не думали. А зараз вже інший підхід до цього. 

— Що має статися, щоб ти кинув реп?

— На Марс завезуть — я й там читати буду. 

Інтерв’ю: Андрій Недашківський