Як стати аніматором, переїхати до Нью-Йорка та робити кліпи для Alyona Alyona і ТНМК — інтерв’ю з Сашком Даниленко

Олександр Даниленко — людина, чиї твори ви точно бачили, навіть якщо чуєте це ім’я вперше. 

Він автор анімаційних кліпів ДахиБрахи, ТНМК, Morj та інших. Остання його творча перемога — кліп Alyona Alyona на пісню “Якби я була не я”. Той самий, де вуста артистки зажили окремим життям, переселились до мультика і стали центральним героєм.

Зараз Олександр проживає у Нью-Йорку, де працює з місцевою службою новин для українців, бігає марафони, досліджує місто і сіє новітню українську культуру навіть там, де рідко побачиш вишиванку, зате часто — Статую Свободи. Текст нижче — це його історія.

 

 

 

— Коли ти вперше почув Alyona Alyona?

— Як вийшли “Рибки”. Всі писали про нього, ділилися у соцмережах. Не очікував, що музика вийде настільки класною, глибокою і водночас простою. Хімічно — це ідеальний сплав. Мене зачепило і я одразу написав Альоні.

Я передбачав трохи інший формат роботи над цим кліпом. Думав, що буде так: ми зберемо людей-аніматорів, і це буде колаборація, коли кожен бере по 10 секунд відео і робить свої шматочки, а я придумую загальний концепт і збираю все докупи. Але вилізла купа інших факторів, і я зрозумів, або ми будемо робити це вічність, або я краще візьму і зроблю все сам. 

Вона мені скинула на той момент три не опубліковані треки. Інші були ліричними, а ця пісня класно підходила під такий формат, вона динамічна, там є зміни в сенсі темпу, настрою, дуже качова. В моментах, де навалюють баси, я зробив, щоб на сцені і колонки в ритм вібрували. Коли слухав трек, я спеціально робив низькі частоти гучніше, аби картинка точно співпадала на синхроні.

Якась зараз прикольна жіноча хвиля в українській музиці. Поява Аліни Паш — це було теж дуже круто. В мене ще є виконавці, яким я респектую — Курган і Агрегат. При тому, вони мої сусіди — в мене город поруч з тим місцем, звідки вони родом. Вони займають унікальну позицію в українському хіп-хопі. Але вони не такі прості, як показують себе в кліпах. Вони краще за багатьох розуміють, як все працює і в медійному сенсі, і в музичному. Це їх амплуа, але воно все одно природнє.

 

 

— Хтось може побачити в кліпі “Якби я була не я” абстрактну добірку сцен, але там не все так просто. 

— Там відчутний феміністичний посил. Є різні жіночі образи і різні жіночі позиції, в яких їх показано. Це може бути чуттєво і ніжно, а може бути скажено, потужно, сильно. Як, наприклад, сцена з човном, де зображено трьох чоловікі та жінку — це Либідь і її брати, засновники Києва. Щодо інших архетипів, в кліпі йде дощ з купюр номіналом 200 гривень — а це єдина банкнота, на якій зображено жінку, Лесю Українку. Символ жінки, коли вона як вогонь, а навколо неї йде танець.

Треба було зробити ліпсинг для роту, який тут є центральний персонажем. Зазвичай це робиться так: відмальовуєш кожну окрему голосну літеру, і декілька позицій губ — наприклад, якщо це посмішка, або закритий рот. Але в цьому разі це б не спрацювало, бо виглядало б недостатньо енергійно. У Альони дуже незвична манера, яку хотілося показати. Врешті решт, ми домовились, що вона заїде на студію до моїх друзів, вони крупним планом відзняли, як вона зачитує цей трек, і я майже повністю покадрово відмалював її артикуляцію в кліпі.

В цій пісні немає особливої історії, але в ній є дуже качова енергія. Тому хотілося більше брати за основу саме її, а не історію. Плюс кожен проект я хочу робити в іншому ключі. Якщо моя попередня робота була повністю наративною, то тут все синтетичне, наче матеріал, з якого зроблено пакет АТБ, і підв’язано під музику.

 

 

— Про синтетичність роботи. В тих кліпах, які я бачив, ти мав справу з папером.

— Скоріше з таким стилем малюнку, скетчем. В мене є кілька робіт, які я робив вже на айпаді, або на комп’ютері, але все одно за текстурами нагадувало, що це малюнки в скетч-буці. Зараз в мене є проекти, через які довелось трохи змінити підхід до роботи і вивчити нові інструменти, працювати з більш дизайнерським продуктом. В Штатах я багато чому навчився, і мені хотілося всі ці фішки використати. Плюс, є деякі комп’ютерні ефекти, які з папером не працюють. А тут, коли я працюю з синтетичною картинкою, я можу всі ці інструменти використати. В кліпі “Якби я була не я” є сцени, де картинка витягується наче в ефекті “фіш ай”, коли завертаються краї. Якщо ті ефекти використовувати з папером, це виглядатиме дуже неприродньо.

 

 

— Проведи по всіх етапах виробництва такого відео.

Спершу я запропонував Альоні щось зробити разом. Ми це обговорили, обрали пісню, передивилися різні референси і я пішов слухати трек. Роблю в різних умовах: коли прокинувся, коли вночі втомлений, коли їду на велосипеді, коли бігаю. Коли бігаєш — взагалі дуже класно, в тебе взагалі немає думок, ти слухаєш трек на повторі і звертаєш увагу на якісь дрібні елементи. Потім прибігаєш додому і робиш замальовки. Хотілося зробити один загальний образ, який би повністю був як один персонаж на всю роботу. Ми обрали губи. Сіли з моєю дружиною і зробили такий собі брейнштормінг щодо образів. Замальовок було набагато більше, ніж увійшло в кліп. Після цього всі замальовки розставляєш по музичному треку. Коли загальний концепт сформовано, починаєш розписувати деталі: які мають бути кольори, як відмальовувати ті, чи інші елементи, як це робити технічно. На цьому моменті ти починаєш оптимізовувати, тому що спочатку можеш думати про що завгодно, але потім вступає в дію реальне життя, і ти думаєш, наскільки реальна реалізація цієї ідеї і скільки на неї піде часу. Робив кліп майже півроку — але здебільшого у вихідні та вільний час.

Альона захотіла побачити вже повністю готову роботу і довірилась мені, і я робив те, що хочу. Бо це формат не комерційного замовлення, а колаборації. Я показав їй роботу, коли в мене була приблизно перша хвилина, і в неї з’явилась класна ідея перетворити це на лірик-відео. Цього дійсно не вистачало відеоряду. Здається, ніхто такого не робив на український сцені, плюс лірик-відео є дуже недооціненим.

 

 

— Ти можеш сформулювати, що тобі так сподобалось у роботі Альони зі словом?

— Вона досить емоційна, агресивна, але її агресія позитивна. Вона йде від впевненості, а не від невпевненості в собі. Мені подобається, як вона себе сприймає. Самоіронія робить її куленепробивною. Цього не вистачає українській культурі, українцям. У всіх купа комплексів, вони дуже заважають, і через те у людей часто завищене его. В неї все класно співпало, плюс в неї немає, наприклад, матюків, але вони і не потрібні. Я виступаю за те, щоб цей інструмент був використаний там, де треба. Те, як вона в хіп-хопі обходиться без матюків, заслуговує великої поваги. Поспілкувавшись з людиною, я зрозумів, що вона так само й живе — це не накручений образ.

 

 

— В кліпі я підмітив комбінацію танців навколо вогнища та навколо бумбоксу. Це той момент, коли ти поєднав народну культуру і популярну культуру сьогодення.

— Так, це читається просто. Коли ми думаємо про українську культуру, одразу уявляємо собі шаровари-вишиванки. Не помічаємо, що ми зараз так само формуємо українську культуру і вона не слабша за ту культуру, яка була раніше. Всі ці процеси пов’язані. Сучасні пісні і танці — така ж сама українська культура, як і спадщина середніх віків.

Зараз часто пробують інтегрувати надбання народної творчості у сучасну музику, але з цим треба бути обережним. Як паркани, які фарбували в жовто-блакитний. Якщо це тиражувати і робити всюди, це викликає негативну реакцію. Починає милити око і призводить до девальвації державної символіки. А по-друге — це не естетично, бо якщо паркан зроблений з чавуну — він ніколи не фарбується, він сам по собі фактурний і ти його тільки зіпсуєш.

 

 

— Прокоментуй інші кліпи Альони. Її головним режисером став хлопець на ім’я Delta Arthur – це чувак, який зняв “Рибки”, “Залишаю свій дім” і “Пушка”.

— Це прикольно. Кліп зроблено в світових трендах і відео класно співвідноситься з музикою. Воно може багатьом людям сильно ламати мозок, бо все дуже смикається, але це та сучасність, яку ти або приймаєш, або ти старий дід і тобі треба дивитися повільні романтичні кліпи.

 

 

— Від чого ти найбільше кайфуєш, коли робиш анімацію?

— Мені подобається, що ти з порожнечі можеш зробити історію і передати якусь ідею іншій людині. Коли робота завершена – це ще не весь кайф, дуже круто її показувати. Анімація мені подобається тим, що це дуже універсальна мова. Я зараз, наприклад, живу в середовищі, де люди розмовляють різними мовами, живуть різними культурами, але коли ти їм показуєш анімаційну роботу, ти бачиш, що деякі речі люди розуміють без слів.

 

 

— Мені, як людині, яка взагалі не знає, що відбувається зі сферою анімаційного кіно в Україні, здається, що є Даниленко і більше нікого. Наскільки я не правий?

— Багато молоді працює суто на експорт. Вони роблять якісь прописані речі для закордонних фірм, знаходячись в Україні, є талановитими класними спеціалістами, але ти просто їх роботу не бачиш, вона може бути на бекграунді. Або от як студія Gloria FX, основні потужності якої знаходяться в Дніпрі, але яка робить вкрай реалістичні ефекти для кліпів світових зірок рівня Kanye West, Kendrick Lamar та Foals. Наприклад, падаючі будинки, польоти в космосі та інше. Глядач не бачить, що це саме український продукт, але це робиться тут.

Я дуже раджу всім, хто цікавиться анімацією, відеодизайном і подібними речами, відвідати фестиваль «Linoleum», що буде у вересні. Там щороку збирається купа глядачів, проходять покази світової та української анімації, воркшопи, різні івенти, де можна познайомитись з людьми і дізнатися що в Україні дійсно є анімація та хто нею займається – комерційно, не комерційно, тобто все це можна побачити там. Дійсно, виходить, що тусовка трохи закрита і непомітна, але вона є, вона прикольна.

 

 

— Можеш назвати останній кліп, від якого тобі зірвало дах?

— Мені дуже сподобався кліп The Blaze “Territory”. Де хлопець-турок повертається додому, скоріш за все, з Німеччини. 

Люблю «Kadebostany», але коли з нього пішла вокалістка, яка сольно робить назву під іменем Flèche Love, до того гурту охолов. Ця дівчина забилася татухами, схуднула, стала такою радикальною феміністкою і в неї прикольна музика. “Umusuna” називається, здається, кліп – він мені дуже сподобався. Кліп Бардаша “Praktika” — вишка. І можу виділити відео The Knife “Pass This on”, де трансвестит виступає в якомусь наче санаторії. Це відео дуже недооцінене, мало ким зрозуміле. Мені казали, що таке може хто завгодно зняти, на що я стверджував, що його точно робив шарящий тіп. А тепер саме він зняв серіал “Чорнобиль”. 

 

 

— Як тобі “Чорнобиль”?

— Ніяк не можу почати дивитись. Впевнений, що все там класно, я знаю, хто і як знімався, як те чи інше рішення приймалося в зйомках, як українська студія зробила тридешний макет атомної електростанції для якось гри, а потім він допоміг і творцям серіалу. Знаю весь бекграунд, але не можу почати дивитися, бо важка, потужна історія. Чекаю тижня з поганою погодою і меншим об’ємом роботи, щоб сісти і загрузитись.

 

 

— Склалося враження, що кліпи – твоя віддушина. Є робота, якою ти займаєшся, а в кліпах відпускаєш себе з-під контролю.

— Так і є. В мене таке відчуття, що я хотів би займатися музикою, але я не достатньо музична людина. Займаючись кліпами, в мене відчуття, ніби я займаюся музикою. Я роблю візуальний ряд по тим самим принципам, як люди складають музику. Через те, дійсно, кліпи – це річ, яку я не можу не робити. 

Донедавна я працював на фріланс-проектах – це були, або анімаційні документальні фільми, або ілюстрації до книжок, мерчендайз. Зараз працюю на американському телеканалі і роблю різний медіа контент. 

 

 

— Останній сюжет, над яким ти працював?

— Вчора малював ілюстрацію на день батька, є така ідіома – батьківський жарт, типу, не смішний, який батько завжди повторює при всіх ситуаціях. Зараз роблю анімацію салюту над Вашингтоном на День Незалежності і графіку про історію американського прапору.

 

 

— Як людина, яка має справу з чимось подібним, вирішує зняти перший кліп?

— Я родом з такого містечка… Можна сказати, родом з кліпів Бардаша (сміється). Мене оточували непогані люди, але не було уявлення, що кліпами можна серйозно займатися та ними заробляти. Сценаріїв для розвитку людини там небагато. Навіть зараз, коли я приїжджаю додому, люди, які до мене відносяться добре, мене жаліють: “Ти досі малюєш ці свої штуки?”. Але мені в підлітковому віці подобалося знімати короткометражки, як ми каталися на сноубордах та велосипедах. Але вчитися я пішов на фізика, і коли довчився, в мене почалась криза, я зрозумів, що я хочу робити купу всього іншого, тільки не працювати по галузі. Хоча фізика мені так само подобається, але в якомусь іншому вимірі. 

Коли я вчився в інституті, я вже почав робити якісь короткі анімаційні експерименти. В мене був сканер, і нічого крім нього. Я робив малюнок — сканував, домальовував – сканував. Потім, збирав це до купи і наче виходила магія. Показував такі речі друзям. В мене з’явилися знайомі, які попросили зробити заставку для вечірньої казки на харківському телеканалі. Ми вирішили не робити звичайну flash-заставку, які тоді були всюди, а зробили все з картону, з паперу, щоб воно виглядало затишно, щоб у кадр потрапляли дрібні недоліки, якісь нитки, тінь аніматора. І цей стиль сподобався гурту “Очеретяний кіт”, вони зв’язались і запитали, чи можу я зробити кліп.

А я тоді сидів, і взагалі не знав що мені зі своїм життям робити далі — не хотів ані весілля знімати, ані фізиком працювати. І вирішив зробити це відео. Для цього потрібно було і змінити комп’ютер, і підхід до роботи, і подивитися купу навчальних роликів. Тобто, я отримав експрес-курс про те, як взагалі працювати з анімацією. Коли ми зробили презентацію першого кліпу, до мене почали підходити люди, питати — одне за іншим все відбувалося. Мені порадили поїхати на анімаційний фестиваль, ми пройшли конкурс — і воно далі все пішло. Коли я закінчив роботу, то показав її гурту ДахаБраха і сказав, що ми можемо зробити щось разом з ними. Вони дуже класно відреагували тоді, ми поїхали до них на концерт, обрали пісню і зробили кліпчик.

 

 

— Коли ти наважився на переїзд до Америки?

— Коли ми почали їздити на міжнародні фестивалі і побачили, як люди відносяться один до одного, працюють, роблячи те ж саме в інших країнах, то стало досить складно жити і працювати в Україні. В мене ще з дитинства було бажання спробувати пожити там, де ти будеш повністю чужим. Через те вийшло, що це Штати, тому що це не окрема країна зі своєю автентичністю, а клуб по інтересам. Країна, де зібралися люди, яких щось не влаштовувало в своїх місцях, вони не змогли з цим змиритися, але в них є бажання щось робити і в них головне бажання не виграти лотерею і нічого не робити, а займатися своєю роботою без палок в колесах. Для мене ця атмосфера дуже плідна. І так швидко, як в Штатах, я ніде не вчусь.

 

 

— Три локації, які повинен відвідати кожен українець, який опиниться в Нью-Йорку?

— Українцю цікаво буде зайти в East village, там навіть є Shevchenko place, і скуштувати вареників з ресторані під назвою “Стріча”. Це цікаво з позиції того, як українське інтегрувалося у нью-йоркське. Це заклад, який збирає гроші на церкву, там працюють такі тьотєнькі, які обслуговують тільки за кеш, кредитні картки не приймають. Порція вареників там — 5 доларів. Там постійно тусуються китайські студенти, якісь панки зі скейтами і українські заробітчани типу будівельників, або таксистів, які сумують за домом. 

Ще з цікавих розваг — паром Staten Island’s Ferry, який іде на Стейтен-Айленд повз Статую Свободи. Якщо будеш розказувати, який це класний маршрут, нікому з українців це не буде так цікаво, як той факт, що це безкоштовно. 

Іще порадив би взяти велосипед і проїхати повністю Green way. На це піде години півтори. Це велодоріжка, яка йде по Західному Манхеттені вздовж річки від самого дорогого району до Гарлему, де трушні пацани торгують травою, а навколо них бігає купа малих дітей. Колись коло одного з таких місць почув прикольну розмову між двома торговцями. Один казав: “Швидше б повний легалайз запровадили в Нью-Йорку! Нам тоді не доведеться під мостом торгувати і від копів никатись, а зможемо вести торгівлю відкрито”. А його компаньон відповідає: “Ти дурний! Коли буде легалайз, зароблятимуть корпорації, а ти шукатимеш іншу роботу, а наш бізнес ми втратимо”.

 

 

— Ти — велоентузіаст. Не страшно ганяти хаотичними вулицями Нью-Йорку, у порівнянні з Харковом чи Києвом? 

— Як не дивно, для мене самим незручним містом для велосипедів є Київ. В Київ я приїхав з велосипедом з Харкова, і там мене дуже бісило, що багато наглості і несправедливості на дорозі. І дуже багато зневаги до велосипедистів там, де її не потрібно. Я дуже спокійна і ввічлива людина, але на цьому велосипеді я вже почав там стукати у вікна машин, питати: “Нахєра тобі дзеркало потрібно?”. Було багато агресивних і небезпечних моментів. А у Нью-Йорку така ситуація: на дорогах хаос, але в ньому починаєш бачити логіку. В Нью-Йорку трафік машин набагато повільніший і машини не можуть розігнатися настільки, щоб це було для тебе небезпечно. 

Саме велосипеди привели мене до Нью Йорку, тому що ми переїхали сюди, коли TED Talks обрали наш проект про те, як велокультура різних міст відображає місцеві особливості життя.

Нью-Йорк настільки різнорідний, що за годину поїздки містом можна, наче, проїхати кількома країнами. Там хасиди ходять в дивних капелюхах, в іншому місці запахи екзотичні, потім проїжджаєш баскетбольний майданчик, де чорні чуваки під ревіння бумбоксу ганяють м’яча, а вже за п’ять хвилин ти будеш їхати повз італійців, які носять золоті цепури і схожі на персонажів з наших 90-х. Нью-Йорк допоможе зрозуміти, хто ти є і що тобі потрібно.

Текст: Андрій Недашківський

Автор фото: Кася Забавко

banner2