рома майк: “Якось спілкувався з жебраком, він мені сказав: “Я наче колишня людина”

рома майк — ідеолог гурту Ешелон (раніше — П’ятий Ешелон) та артист чи не з десятилітнім стажем в репі. Цього року Ешелон випустив альбом “Колишні люди” — роботу дорослу, сповнену гіркоти та влучних спостережень, до яких кожен рано чи пізно приходить сам. Один з кращих релізів року — і він все одно носив би такий статус, навіть якби мова не йшла про такий неврожайний для українського репу рік як 2020-й.

Як Рома заробив перші 400 гривень репом? Чому варто обіймати дерева? І чому буде присвячено його довгоочікуваний сольник? Читайте у великому інтерв’ю.



— Ти нещодавно відсвяткував день народження. Бачив, що тобі подарували політ на вертольоті.

— Це було несподівано, ми з коханою поїхали на гідропарк, там є аеродром, але я навіть не знав, що ми будем літати. І вона зробила мені такий подарунок. Ми бачили Оболонь, Троєщину з висоти півтори тисячі метрів, а ще розгледіли якісь помаранчеві покрівлі будинків за Києвом. Сказали, що там італійський район. Це дуже схоже на “Контр-страйк”, карту “Italy”. Хочу ще з банджі стрибнути у Кам’янці-Подільському, з самого дитинства про це мрію, ну і з парашутом, звісно. Хочеться займатись активним відпочинком. Такий серйозно розширює межі сприйняття і позитивно впливає на творчість. 

А ще друзі подарували мені неонову вивіску мого улюбленого кольору, фіолетового, на якій написано моє ім’я: Рома Майк. 



— Я бачив її у тебе в інстаграмі і подумав, що ти просто самозакоханий.

— (Сміється) Це подарунок. Як результат того ж вечора, коли мені це подарували, з’явилось бажання займатись музикою. Бажання писати виникає в нерядових ситуаціях. Коли стресуєш і виливаєш те, що на душі, у трек, або ж коли сильно радієш життю. Як правило, це якийсь фанк, соул, реггі.



— А я думав, що коли людина почуває себе щасливою, вона не хоче писати. Вона хоче відчувати саме щастя.

— Залежить від різних чинників. От я на такому піднесенні одного разу за годину написав трек “Станемо морем”. Дуже мелодичний. Я не мудрував над словами, все просто лилось, в мене були радісні емоції. Вийде до кінця року. Він не схожий на мою творчість.



— Йде мова про твій сольник?

— Так, нарешті з’явились сили займатись ним. Розповідати про себе і повністю пов’язувати це з власними спогадами і моментами з життя. Я хочу зробити його концептуальним, аби він був наче візитна картка, яка б усе могла розповісти про людину, що стоїть перед мікрофоном.



— Здалось, що робота у складі гурту стала для тебе певною зоною комфорту. Можна десь розслабитись, сподіваючись, що компаньон витягне трек. І писати усього один куплет на пісню. 

— Я спершу працював над альбомом “Колишні люди” сам. Мені було важливо розповісти про певні ситуації, розкрити сам концепт. А потім я познайомився з Вохою, написав йому в інтернеті, тоді ще всі переписувались у Вконтакті. Поїхав до нього в гості та збагнув, що ця людина також здатна розповідати у текстах те, що у мене самого на думці. 

Коли ми не були особисто знайомі, я почув у мережі його альбом “Лице”. Дуже сподобалося, як хлопець працював зі словом. Аналогій йому на той час я не бачив. Усі старалися панчити, римувати співзвуччями, а він хотів зовсім в іншому руслі розвиватися. Вирішив з ним зустрітись, і того ж вечора, коли ми порозмовляли, ми включили біти, які були в мене на телефоні, — інших не мали, бо в нього інтернета вдома не було, — і ми відразу ж почали писати-писати. Цей вайб сочився з нас. Так і пішло.

Ми ніколи не обговорюємо тему пісні заздалегідь. Є спільна музика — і вона викликає в нас спільний настрій, ми однаково реагуємо на біт, тягнемось до однакової тематики.



— Навіть про “Тишу” не домовлялись?

— З “Тишею” вийшло так: мій приспів народився прямо на студії, я почав його наспівувати, Вова теж захотів написати до нього куплет, але він хотів зробити трек лоуфайним, зі спокійнішим настроєм. А я хотів більш якісний, змазаний фанк. Тому на цей трек ми розійшлись у поглядах та вирішили поділити його на дві частини зі спільним приспівом.



— То що ж за концепт такий у “Колишніх людей”?

— Якось спілкувався з жебраком на лавці, купив йому хот-дог. Говорили про життя. І він мені сказав: “Я наче колишня людина”. І в мене влучило це формулювання. Каже: “Мене сприймають мої рідні так, наче я є, але мене вже нема. Що я відійшов в інше життя, де копирсаюсь в смітті, і мене вже не поважають як людину. Але при всьому цьому я ще лишаюсь, я ще є”.

Я зрозумів, що це перегукується і з моїм життям. Батько створив іншу сім’ю, коли пішов з моєї. Він вже живе іншим життям. Часом дзвонить, але це вже не той тато, який був у сім’ї. Я бачив його як приклад: широкі плечі, гарант, “я за ним як за горою”. Коли подорослішав, я зрозумів, що варто менше дивитися на життя в такому сенсі, менше звинувачувати інших. 

Це альбом про моє колишнє життя. Про життя колишніх людей. Тих, кого я бачив, і хто був вагомою складовою мого старого життя, як от у пісні “Друг”.

Трек “Тиша” може розповісти чимало про моє життя. Там йдеться про двір, в якому я зростав і куди виходять вікна дому, де живе моя мама. Він раніше виглядав інакше. Під вікнами була клумба, але зараз у мами немає настрою за нею доглядати. Тоді все було яскравіше. Це відклалося в мене в голові. 

Я сидів біля каштана. Це моє улюблене дерево, під яким я завжди писав рядки. Прям у себе в дворі. Так, я наразі мешкаю в Києві, але коли я про щось пишу, мені все одно згадується цей каштан. Наче це дерево сили. Мені один чувак сказав: “Обіймай дерева і ти знайдеш саме своє дерево сили”. Схоже, цей каштан — саме воно. Біля нього є горіх, з якого я падав, коли був малим (сміється). І “Тиша” саме цю картину передає. Як я дивлюсь на це все, просто сиджу на подвір’ї. Це місце в якому я гуляв ще дитиною, де навчився думати, формувався. У американських артистів є своє гетто. Вони відштовхуються від свого страггла. В мене він трохи скромніше, але не менш колоритний.

Далі трек “Сентиментальний”. В ньому я виливаю свої переживання з приводу того, що я занадто добра людина. Його було записано останнім. Він мав іти вже в мій сольний проект, але я вирішив, що він відповідає концепту “Колишніх людей”.



— Тобі не здається, що за скіллами Воха тебе на альбомі часто перевершує? Він зі штанів наче хоче вистрибнути, каденції нові знаходить.

— Ми одразу прошарили цю динаміку між нами, що це наче суперечка. Кожен хоче показати себе. Я його поважаю як людину, він — мене, але на треках я завжди хочу висвітлити простоту. Бо моя форма набралась за роки так, що я просто вже стомився показувати скіли, та і не бачу в цьому сенсу. Я маю це зробити максимально доступним і простим. 



Наприклад, трек “Захотів”. Він розповідає про те, як я працював на шабашках, возив пісок і щебінь. При цьому я задумуюсь, що мені хочеться бухнути “Крісталл” з пляшки, “заливаю чай в чашку”. І оця мрійливість, банальність звичайна мені дуже подобаються. Коли я виливаю максимально просто та доступно.

Воха розповідає все в складнішому ключі. І це йде на користь нашим пісням. Не змішується в однорідну масу.

— У першому треці ти розповідаєш про себе, про роботу. В останньому, “Джетпак”, — про родину.

— В ньому я вилив усе, що міг. В мене в сім’ї були моменти, коли ми на Різдво збирались разом до столу — мама, сестра, я. Обіймаймося. У цій пісні я якраз згадую про те Різдво, коли тато від нас пішов. Так, він зробив це на свято. Це ніби і важка тема, я її завуалював максимально, але щирість, закладена у ньому, все одно одразу відчутна. Вова також розповів про бабулю, про свою радість від того, коли вона йому каже: “Ти найкращий”. А “джетпак” — це пляшка пива 2,5 літра, ми так її з друзями називали. Пластикові стаканчики в руках, ви гуртом сидите десь надворі — щирість, домашність. 

Ми його записали перед самим від’їздом Вови до США. Він виграв грін-карту. Працює айтішніком. Домовились продовжувати записувати музику, хоч би і дистанційно. 



— Як йому в Штатах?

— Каже що зовсім інший менталітет. Всі тримають тебе на відстані витягнутої руки, важко з кимось подружитися. Наче й посміхаються, але нема з ким посидіти по душам поговорити.

— Розкажеш про тата? 

— Ми з ним спілкуємося. Це не так печально, як я міг сформулювати, просто, буває, що люди не сходяться. Тато з мамою вичерпали себе один для одного і вони вирішили розійтися. Я школу закінчив, коли це трапилося. 

Просто вони сварилися тоді, і щоб не сваритися на свято, люди йдуть з дому. Батя пішов до своєї мами, а ми сиділи просто, такі, прибиті.

Тато любить мою пісню “Не проміняй”. Всі інші пісні він вже не сприймає, в нього заїла платівка і він, коли курить на балконі, співає рядки з неї. Мені здається, який би я альбом не зробив, це йому вже не заїде.



— Що таке П’ятий Ешелон?

— Гурт. Його назву ми придумали з моїм другом Віталіком. Він зараз живе в Києві і вже не пише реп. Зате купив собі велике піаніно, пише біти. Ми з ним з самої школи знайомі. Я за нього старший на чотири роки, приходив до нього брати диски з іграми. А потім ми почали слухати реп. Не знаю навіть, чому. 

Я вже тоді був на стилі, бо з’явились перші секонди, ширачі і так далі. Плюс в мене було багато касет з репом. Я почав слухати музику з Тупака, коли мені було десять. В мене був альбом “All Eyez On Me”. Мене порвало і я вирішив, що маю щось робити в цій культурі. 

І тоді ми з Віталіком почали писати. Збирались в нього на другому поверсі, знайшли перші біти, спершу не могли і слова написати. А потім як почалося. Хто про що писав, багато фантазували. А потім Віталік почав писати біти, десь в 2010-2011. 



Тоді в Нововолинську проводилось багато фестивалів. Їх організацією тоді займався мій друг Сашко Топорівський, він зараз сільський голова в селі Благодатне. Він хотів все це вивести на рівень громадськості. Тому що для людей це були насмішки. Типу “Який хіп-хоп? Про що ви будете говорити?” Потім Сашко привіз на виступ Михайла Сікору зі Львова. Мішка тоді читав даблтаймом, і то було щось нове. Тоді був дуже популярним гурт Lezo. Але ми паралельно розвивались і не були знайомі. 

І тоді ми познайомились з Мішкою Сікорою і вирішили зробили спільний альбом. І придумали назву для гурту. Я кажу: “Віталік, а чого П’ятий Ешелон?” А він: “Ну прикинь, на поїздах їхали величезні крупнокаліберні пушки, які просто гасили величезні площі. Це ж мощно як назва для гурту”. Я згодився. Так було видано альбом 5 Ешелон “Мішок з хіп-хопом”.

Обкладинку до нього намалював Аппекс, він ще тоді був Фірман і не входив до складу Ціни Ритму. 

Віталік тоді ж звів альбом і вивів його у 160 kbps. Не в 320, як прийнято. Ми кажемо: “Віталік, нам треба в 320. Вже є можливість його кудись викладати”. А він каже: “Я його вже видалив з компа”. “Ну добре, — кажу, — хай буде в 160. Це ж має тягнуть якимось шармом, типу хіп-хоп з касет”.

Потім склалося так, що Віталік поїхав в Італію до мами, ми стали менше спілкуватись, але концепт гурту в мене лишився. І я вирішив від нього не відмовлятись. 

В 2012 році я познайомився з Славком, своїм звукорежисером. Я приїхав до столиці вчитися, але довго тут не пробув — не вийшло закріпитись. 

Але зі Славіком працювати не перестали і у 2016 році випустили альбом “Золота молодість”, де більшість текстів були моїми. Славік читав мої куплети і при цьому ми трималися концепту гурту.  А вже потім я познайомився із Вохою, прибрали з назви гурту п’ятірку і вирішили, що буде просто Ешелон.



— Якою була локальна сцена Нововолинська?

— Тоді в місті було багато реперів, які читали російською. Просто валом. То була окрема тусовка, вони мали свої біти, вони рівнялись на своїх, дивились, хто як читає з Росії. Кожен намагався читати як Гуф. А ми — то була окрема локальна тусовка. 

Був гурт DS6, дуже крутий. У них був такий стиль бітів — яскраво виражений кік і трошки басу. Воно довбить завжди. 

Учасник DS6 Сергій Кіндій пішов в самоволку, — був в армії в Володимирі на контракті, — купив на всі гроші батарейок величезних, зарядив їх в мажик, який десь узяв. Ми стояли в центрі Нововолинська і він рубав — читав все, що в нього було. І ми всі старались читати сайфери. В нас було мало матеріалу аби його ставити, але було дуже багато людей, які сайферили у колі. 

Чимало людей приїжджали з Луцька. Гріні читав з нами, крутий. 

Я брав усіх з Володимира, хто був в тусовці, ми їхали в Нововолинськ і читали там в центрі міста. Балахонки, якісь рукавиці, закочені в рукави, і ми всі читали про Новік, про 15-й мікрорайон. Потім познайомився з Денні Дельтою. Він тоді був в Ароматерапія. То була еліта, вони з нами не читали. 



А якось до мене в гості приїхав Славік і вирішив в мене лишитись, після того, як ми за вечір нарулили 400 гривень своїм репом.



— Як? 

— Читали собі реп в сквері, у нас рубала “нокіа” з мощним динаміком. Це було біля ресторану “Маяк”. Читали реп в шубах. У нас був свег — шуба моєї бабулі, шуба мамки.

І це реально виглядало дуже кльово, бо в нього шуба була леопардова, а у мене пєсцова.

І тут виходить з ресторану чувак і каже: “Пацани, заплачу 400 гривень, якщо читанете моєму другу на весіллі два тречка”. Славік загорівся: “Давай”. Ми зайшли, зачитали, наїлись, набрали алкоголю з собою, бо всі вже розходились, а там адвокати, небідні люди. Славік каже: “Я переїжджаю, чувак. На цьому можна робити гроші”. І ми півтора роки прожили у мене, якраз тоді робили альбом “Золота молодість”.

Пам’ятаю, були моменти, як у треці “Трамплін”. Коли ти зігрітися в тій хаті не можеш, бо холодно. Ти хукаєш — в тебе пар із рота йде, а ми сидимо в шубах на свегові і рубаємо в приставку. Треба було чекати 15-20 хвилин, поки цей “іксбокс” запуститься в холоді. 



— Ті 400 гривень — перші гроші, які ти заробив хіп-хопом? 

— Так. Ми не цуралися читати. Ми читали в центрі. До нас підходили батьки з дітьми і казали: “Ми дамо вам пару гривень, якщо сфоткаєтесь з дитиною”. До нас підходили тому, що ми сіяли свято. Ми були завжди веселі, в окулярах, нам байдуже, що про нас думають. І тоді були популярними вайни. В мене був вайн: я в халаті іду по центру міста і на мене вогники світять. 

Висіли ми дуже кльово — крута молодість. Золота. 



— Розкажи про своє місто.

— Місто Володимир-Волинський. Це рахується як резиденція князя Володимира. Не місто, де він жив, а резиденція, куди він приїжджав. Там дуже багато пам`ятників, крутий парк і просто незрівнянний затишок. Місто завжди чисте, там є крутий сквер, де можна просто розслабитись і де я якраз репцю читав. 



Але з часом мені прибився той спокій. Він мене трохи вивів з себе і я вирішив, що треба розвиватись далі. Це містечко з населенням в 40 тисяч людей, де ти знаєш кожну бабулю, кожного дядька, який йде на роботу в певний час, алгоритми людей, алгоритми магазів. Коли з`являється новий магазік — це подія: “О, там АТБшка нова відкрилась”. І ще нещодавно змінився мер. Перший раз за весь час. 

Я б міг і далі сидіти дома, писати свої віршики, репувати собі. Виходили б, скоріш за все, такі депресивні пісеньки про буття. На днюху випити пива, або щось крепше, ходити на звичайну цивільну роботу, раз на місяць купляти собі якийсь шмот… Я зрозумів, що на цьому життя не зупиняється і треба йти далі. Тому — Київ. 



— У пості, який ти написав на день народження, було сказано, що за минулий рік ти зміг себе обійняти. Що маєш на увазі?

— Викинув з себе весь негатив, почав себе любити. У кожної людини приходить момент, коли вона починає задумуватись: треба себе любити, чи собою нехтувати? Я вирішив, що варто любити — це принесе більше любові світу. 



— Це вимагало від тебе якоїсь внутрішньої роботи?

— Так, бо моє оточення у Володимирі-Волинському не визнає любові до себе як такої. Там всі люди зациклені на тому, щоб жалітись на все, якщо щось не вийшло.   

— Така предвзятість людська в певний момент почала мені різати очі. Я зрозумів,що багато чого не знаю. Я вирішив прослідкувати за собою, наскільки я можу говорити про інших людей. Знаєш є якісь розмови дома з друзями про інших друзів і так далі. Я вирішив, що мені треба більше задумуватись про це і менше про це говорити. Я багато про що не знаю, я багато чого наговорив в житті, багато наробив помилок…



Яким чином я себе обійняв? Я вирішив зациклитись на роботі, на роботі над собою, бо це найважливіше. Неодноразово мені казали “інвестуй в себе, прошарь, хто ти є, зроби себе максимально відкритим, максимально кльовим і тоді ти зрозумієш, що світ дає тобі фідбек”. Я вирішив, що я буду займатись собою як особистістю, аби моя музика могла дати людям емоцію. В мене є дуже багато кльових задумок, які я хочу втілити — кліпи, бачення кліпів, творчість. Те, як я себе роблю людиною, впливає на мою творчість. Бо я не формулюю чуже мені, а пишу те, що відчуваю. 

— Там же ти писав про операцію з видалення варикозу.

— Заробив його на своїй першій роботі. Мені було 15, я таскав шлакоблоки по 35 кг. Через цю роботу я заробив собі варикозне розширення вен. 



— Ти один іх таскав чи хоча б удвох з кимось?

— Ні, я брав один. Серйозно. Жодної брехні. В 15 років я брав 35 кг та складав в піддони, через це вилізла венка. А зараз немає — в повному тонусі. 



— Я правильно розумію, що зараз ти працюєш в IT? 

— Почав доволі давно, але тільки недавно я реалізувався. Але я б не хотів про це розповідати. Це частина мого життя, де зовсім інші правила. 

— Ок. Не секрет, що твоя дівчина ділить також функції менеджера. Як ви дійшли до такої моделі?

— Ми дійшли до того, що зазвичай менеджери у музичній індустрії далеко не пов’язані з людьми, щоб відчути що вони хочуть від музики. Моє бачення як таке — воно є колоритним — не кожен може мене зрозуміти. В даному ключі моя кохана допомагає мені реалізовуватись як творча одиниця. Я можу писати про все — я не фільтрую нічого що відбувається в моєму творчому житті. Таким чином ми стараємось  донести максимально до людей що є насправді. 



Наприклад, “Бути мужиком” — комусь здається, що там багато нецензурної лексики, але так має бути. Так написана пісня. Я вже мав досвід з тим, що фільтрував пісні від мату. Як на альбомі “Колишні люди”, де чимало пісень вичищено, десь замінено слова. Я вирішив, що більше не буду таким займатись і воно вийде в такій формі, в якій воно виникло. Так і в цій пісні — розповідь мужика, якого кинула дружина, жінка, дівчина — байдуже. Він схарений і при тому він заможний. Хотілось показати цей затишок , вєлюрчик, його там не було в принципі, оцю жовтизну і святкове тепло.



— Кого ти вважаєш справжнім мужиком в репі?

— Кожен виражає себе по-своєму. Гурт PVNCH дуже круті. Вони – Варва: ми працюємо, ми все зробимо на силу. Я, до речі, ходжу в їх барбершоп Trust.

Знайомий з Дядею Вовою, дуже прикольний. З Неформатом досить тісно в інтернеті спілкуємося. Диктор Трейн кльовий. Він дуже простий і при цьому має величезний творчий потенціал. От його можу назвати справжнім мужиком. Він нічого не боїться, може написати про будь-який момент. В нього величезний запас творчого потенціалу. 



— Що таке “Хіт-конвеєр” і навіщо ти брав у ньому участь?

— Конкурс, куди я вирішив подати трек. Мені написали, що я пройшов і запросили приїхати в Київ. Там же, пам’ятаю, Потап казав: “Біт класний”. А Тарас Тополя з гурту Антитіла сказав: “Ти дуже крутий, підійди до мене, поспілкуємося”. Я до нього підійшов, і він сказав: “Чувак, можу тебе познайомити з Ярмаком, але не знаю, чи воно тобі треба”. Кажу: “Та нє, розберемося, вирішимо по-іншому”. А в мене колінки трусяться, мені кажуть їхати в Київ, а я не знаю, що робити. А там мені кажуть, що придумали мені лук. В мене тоді не було ані менеджера, ні когось, хто б міг мені допомогти. Мене прижимали, як тільки могли: “Так, ми його вдягнемо, як захочемо”. Тоді і відбулося – сорочина і штани: а я думаю: “Як це пов’язано з репом?” 



Я в абсолютному дискомфорті, не знаю що робити. Виходжу на сцену, а там реклама ще десять хвилин. Мене тупо прибили в той же момент. Ну я там постояв на сцені в куточку. Але я не збився, все нормально. Так, не подобається, як я виглядаю, плюс відсутня впевненість. Це автоматизований виступ, я пам’ятав текст, бо я його вчив. Я не дивлюсь цей відос, я його дуже не люблю, але це досвід. Я прочухав, як це все працює. Я зрозумів, що це все більш серйозніше, аніж я на той час мав своїх можливостей. Тоді я подумав: “Шоу-бізнес не для мене”.

— Ти віриш в те, що таке музло, як “Колишні люди”, може бути рентабельним?

— А чому ні? Навіть трек “Захотів” може звучати на радіо. Він не має мату, він кльово звучить. Мені здається, якщо працювати в такому форматі, то це може звучати на радіо, ці треки можуть бути медійними.



— Ти текстовик, а зараз не час текстовиків. Достатньо один раз поставити “Колишніх людей”, щоб зрозуміти, що туди закладено кілька років життя та висновків, спостережень від прожитого. 

— Я шарю. Якщо вдуматися, цей реліз може багато чого пояснити. Дати відповіді на запитання, які ти сам собі ставиш по життю.

Мені здається, що музика має в собі тримати емоцію. Вона має підсилювати емоційний стан людини. Зараз це є нейтральним явищем. Ти можеш почути трек, в якому не розчуєш жодного слова і забудеш про все, що ти чув. Це є формат загальної музики. Я можу таку музику робити, але мені це не подобається. Я хотів вже написати щось нейтральне, що не приїдається, але при цьому, щоб запам’ятовувався приспів. Як Кіркоров, шариш? В мене було таке в дитинстві: є трек, який кидається в голову просто, вся пісня, всі три хвилини, побудовані з одного квадрату. Тому я думаю, що я можу знайти цю форму шоубізнесовості. Треба давати підсилення в приспіві. Це має бути хук.



— Мені здається, в іншому момент. Наскільки розумію, ти фінансово не залежиш від своєї музики, ти не хочеш зробити так, щоб вона тебе кормила, а люди, які роблять музику і повторюють тренд, в них ситуація інакша.

— Я, до речі, ніколи не мав досвіду з копіюванням чи референсами. Я можу слухати Тревіса Скотта і кайфувати, що ця музика крута, але брати щось з неї… Можливо, я просто не замислююсь, що моя творчість склалась з тисяч пісень, які я колись слухав. Але я шарю, що я нічого ні в кого не взяв.



— Коли ти востаннє думав про чужу пісню: “Хотів би я таку написати”?

— “Money Trees”. Кендрік крутий. В паралельному світі я записався б на цей біт, думаю, вальнув би щось прикольне. Мені подобається акцентування американського репу. Це саме випадок, коли я ловив себе на думці: “Чого я не там?”. Але я шарю, що це зовсім інша музика. Зараз прийшов момент, що ті пісні, які збираються на мій альбом – саме те, що я хочу робити. По звуку я виділив трек “Сентиментальний” з минулого альбому. Я подумав: “Все, я маю бути максимально наповнений і необрізаний, як в цьому треці”.

Але ще в мене виникає думка про інтертеймент-реп – Тревіс Скотт. Він може не співати, він просто звучить жирно. Мені треба зайнятись, щоб мій голос темброво звучав жирно.

Я брав уроки вокалу. В мене закінчився курс і я хочу взяти інший. Тому що був соуловий напрямок, тепер хочу блюз. Але я кинув курити, тому мій блюз буде не дуже прокурений. 



— А що ви співали на курсах?

— Ми співали мої треки, співали Mr. Probz, JMSN.



— Чим цей альбом буде відрізнятися від релізів Ешелону, окрім відсутності твого компаньйона?

— Він буде потужнішим в рази. Там колосальна робота, доросліший підхід. Підхід до кожного треку, до кожного звуку, із досвідом, який я вже маю. Він має клаудовість. Його не можна назвати брудним клауд-репом, я абсолютно не сидів на цій музиці, аби вбирати її в себе, вона сама до мене прийшла. В мене є бітмарі, які тащаться по клауд-репу. Вони роблять фонк і клауд. В мене через те з’являється стилістичне забарвлення, як такого його раніше не було.



— Що буде підпитувати цей альбом?

— Розуміння себе. Те, що я почав себе любити. В альбомі, відповідно, менше негативу і більше ностальгії. Він не несе одного настрою. Було погано – написав таку ж пісню. В мене настрій став робочий. Треба працювати над музикою серйозніше. В мене є треки, написані за один тейк. Я не думав, як я написав і що я зробив. Це лайви – “Бальзам” і “Приглушує”. Як записав – так і звучить. Просто звукач вивів полоси, бо він був голосним у мікрофоні.

Чим буде відрізнятися альбом – я навчився записувати себе сам. Без зовнішнього впливу. В мене з’явилася можливість займатися музикою на повну абсолютно.



— Ти поставив вдома студію?

— Так, в мене є мікрофон, який знімає жир мого голосу і тембр. Мені його звукорежисер замовив з Америки. Він до мене приїхав і все, мені нічого більше не треба.



— Топ-3 альбом в історії українського репу?

— Lezo “Гострослови”, “Колишні люди”… та третій навіть не поділю. Дельта ранній – прям вибух. Мені здається, його навіть Шевченко обійняв би. Забув: ще Степана “Переклад”! Я його слухав і жив цим туманними осінніми вечорами. Мені зайшов трек “Завтра”. Я його прослухав поки йшов в магазин по каву, разів 15. Не хотів в магазин заходити, мене тащило.