Псючий Син і хіп-хоп феномен Калуша

Історій, коли андеграундний реп стає мейнстрімним проєктом світ знає доволі багато. Тепер скарбничка подібних кейсів поповнилась і Україною. Час згадати матеріал початку 2019 року, де ми вперше знайомимо аудиторію з фронтменом гурту до появи гурту Kalush, який повністю змінив вектор творчості артиста. Іронічно що репер, яким ми надихались тоді як антиподом «реаліті-шоу і КВН-репу», став грати десь в тій площині.

Цього року світ побачив дебютний лонгплей від калуського репера Псючого Сина. Альбом «Торба» пройшов повз масового слухача… і даремно. Унікальний флоу і романтичні провінційні хроніки на круті біти Angelo Porter – ми будем слухати цю роботу ще не один рік. А зараз щоб ближче познайомити вас з естетикою релізу і його автором: я змішав декілька історій з прямою мовою самого Псючого Сина. І картинка склалась.

Тридцать років тому культова хіп-хоп група Public Enemy випустила трек «Don’t Believe The Hype», який став гімном цілого покоління. Але зараз 2018 рік і про цей слоган, як і про саму групу – пам’ятають лише одиниці. Тому, якщо ви хочете почути хайповий голос покоління – вам потрібно просто включити щось інше і популярніше, а я хочу розказати про голос того покоління, яке не пише пости в фейсбуці і про яке всі хочуть пошвидше забути. До речі, аж напрошується порівняння з N.W.A. і якимось MC Hammer: поки МС Хаммера любили дівчатка і офісні працівники, хроніки районів можна найти було саме в текстах пацанів з Комптона. Як виявиться потім: Niggaz Wit Attitudes одна з улюблених груп Псючого Сина.

«Я починав з олдскулу, завжди був фанатом NWA і в особливості Eazy E. Довго слухав голден-еру: треки до сих пір часто бувають в мене в плеєрі. Зараз переважно слухаю нову школу».

У нас Комптону нема і, в принципі, бути не може. Зате є Калуш, місто в Івано-Франківській області, яке нічим, окрім маршруток в гори (карпатський хребет Горгани), наркотиків і хіп-хопу не славиться. Це невеликий населений пункт, де як і всюди на Західній Україні молодь шукає або варіантів виїзду закордон, або варіантів намутити щось на вечір. Саме навколо пункту номер два і побудована творчість калуського репера Псючого Сина. Ніякої романтизації драг-естетики: тут швидше репортаж без цензури і вирізаних сцен.

«Можливо Калуш особливий тим, що у ньому кожен має якусь цікаву історію життя. Бачить навколо цей бруд і саме це надихає на реп. Можливо, саме тому тут так мало поп-співаків…».

Якщо ви ніколи не чули Псючого Сина знайомство потрібно починати з треку «Альманах». Про нього в мене є цікава особиста історія. Я дуже скептично відношусь до українського репу (маю право, слухаю цей сабжанр з 2003 року) і коли в літній Одесі Стьопа і Гоня з «Глави» запропонували нам з другом поміняти в машині бейнгер Wiley на трек «який на днях скинув Воррік» – я був проти. Відмовитись від вивіреного часом лондонського грайму на користь погано зведеного, злого на весь світ аматорського репу (саме цими епітетами я можу описати більшість українського хіп-хопу, який проти моєї волі інколи долітає в мої вуха) – для чого? Але моя позиція була в меншості і «Альманах» таки зазвучав в білому «Пассаті». Сказати, шо в мене був шок – не сказати нічого. Тільки в ту ніч ми переслухали трек разів п’ятдесят. А до кінця нашого тріпу Україною, я впевнений, він грав в салоні декілька сотень раз. Для мене це ідеальне розуміння хіп-хоп хіта: нереальний біт від Ворріка (Angelo Porter aka Nashiem Worryk aka N.Tost), і якийсь «out of this world» флоу від якогось Псючого Сина. І якщо першого я вже чув, то ось другий МС для мене був зовсім новим іменем. Але як? Як з таким флоу і такою грою слів він залишався за межами маленької пісочниці під назвою український реп?!

«Я просто описую пережите і те що бачу навколо себе. Напевно, через те, що це все бейсед он тру сторіз – воно і звучить переконливо. Я не завжди стараюсь дотримуватись якоїсь концепції, інколи досить того, щоб це просто було цікаво слухати».

Далі була осінь в Харкові і постійна туса в одному вже культовому підвальному приміщенні, де я розгрібав тонни мінімал-хаус пластинок, а мої кєнти ганяли на повторі грайм в перемішку з російським репом. В одну з перерв ми заговорили про український реп і у моїх молодших хоуміз зразу з’явилась іронічна усмішка – не цікаво, не качає. Вся іронія (і все що з нею зв’язане) зникло після першого прослуховування треку «Альманах» і подальшого мого роз’яснення західноукраїнського сленгу. Напевно, найкрутішим висновком цієї частини історії буде те, що про вихід сольного альбому Псючого я дізнався саме від харківських пацанів, які до того не катірували абсолютно ніякий український реп. З моєї сторони – було роз’яснення сленгу і єдине відкрите питання, яке залишилось звучало так: що значить «Альманах»?!

Поки всі ре постять реаліті-шоу і КВН замість репу у виграшній позиції залишається той, хто копає чуть-чуть глибше. Бо замість банальних історій і беззубих треків, якими перенаповнений український реп – ми можемо слухати нереальний флоу і сюжети, яких бракує навіть сучасному американському репу. Про вордплей я взагалі мовчу: не віриться, що переді мною не продюсерський американський проект, а DIY-реп з Калуша. І поки усі вибирають альбом року – я просто не можу зупинитись слухати «Альманах».

«Все просто: під словом альманах – ми мали на увазі збірку треків, яка була своєрідним промо до виходу альбому».