Чому «Портер» від Анґело Портер – один з найцікавіших релізів року

Справжня енігматичність завжди була нереально крутим фактором у музиці: від початку дев’яностих і Енігми (вибачаюсь за каламбур) до МФ Дума. Люди, які творять лише, щоб творити, і які максимально не хочуть публічності, самі по собі магнетичні – і це може бути непоганим фундаментом для того, щоб піймати слухачів не лише на гармонії і хуки, але і на історію. 

Якщо говорити про український хіп-хоп та анонімність, то найбільш розкручений незнайомець ,який зразу же приходить на думку – це Krechet. Але яка це анонімність, якщо артист ходить на тусовки, знімає кліпи та реклама треків якого атакує твій інстаграм 24/7?! В даному випадку заховане лице можна віднести лише до ще одного промоходу, як і назву альбому «Хто я?». 

Звичайно, для людей все це – просто гра-квест, але тільки не для мене. Легко відрізнити той випадок, коли себе ховають, щоб потім красиво розкрити і побудувати на цьому рекламну кампанію; і артиста, який дійсно не хоче уваги до себе, бо його ціль – лише творити.

«Для чого вам бачити, як я живу, якщо про це все може сказати музик» – дуже непопулярна позиція в сучасному світі соціальних мереж і кожно-секундних нагадувань про себе. Непопулярна, але від того, ще більш крута і справжня. А хіба не справжності і максимальної відвертості нам так не вистачає в сучасному хіп-хопі (не тільки українському)?

У Nashiem Worryk aka Анґело Портер aka N.Tost aka «ще імена, які я все-одно забуду згадати» все дуже цікаво. Цікаво, якщо ви любите копати дійсно глибоко, слухати («Everybody’s Talking, Nobody’s Listening» – така назва колись була в альбому дабстеп-титана Каспи) і щонайголовніше – чути. 



Цей артист малює картинки з життя свого міста, в якому ви, навряд чи, побуваєте. А якщо і побуваєте, то не побачити всього цього: такі інтимні деталі відкриваються тільки локалам. Це як, заслухавши Наса і Mobb Deep, захотіти побачити Квінсбрідж і те життя: максимум, що ви побачите спальний район з дешевими квартирами, але ніяк не цілий світ, про який ви так багато наслухались від артистів. Тому так цікаво ходити по Калушу з допомогою треків Ворріка, використовуючи їх як Гугл Мепс. 

Стилів і настроїв у калуського артиста вистачає: ви можете райдити під старі хіп-хоп роботи, а можете плисти по настрою, якщо включете збірку, яка і стала предметом цього тексту.

Збірка Ворріка «Портер», яку він випускає під одним з найвідоміших своїх псевдонімів Анґело Портер (під ним він продюсував альбом для Псючого Сина, після якого його і помітив Іван Клименко, ще були треки для «Глави» і ще багатьох українських реперів) – це вже не той Воррік, якого ми звикли чути на попередніх роботах. Кримінальний колорит Калуша (наркотики, мутки і тд) замінили справжні внутрішні емоції, ностальгічні слайди і густа меланхолія. Воріку сумно, що все змінилось і той старий Калуш залишився у минулому, але, здається, ця ностальгія і живить його нерв.



Послухайте атмосферу «Flowin» (який обов’язково треба ставити на повтор), щоб забути про простір і час. Тільки олди почують реверанс в сторону ранньої творчості Ірини Білик (семпл реміксу «Після Кохання») в «Плине Час». Найголовніше ж відчуття, яке в мене залишилось після прослуховування «Портер» – це відчуття нерозділеного кохання і епізодів, які з ним позв’язані. І в які хочеться повертатись знову і знову. Саме про це і говорить найголовніший трек компіляції «Ледій Бей». Трек, який в ідеальному світі став би хітом і розірвав би більше ніж «Зорі», а в реальному, скоріш за все, буде оцінений лише невеликою кількістю слухачів.

Як казав Афекс Твін (той ще містифікатор): «Глядачі жаліються, що я нічого не роблю під час сету? Хай скажуть дякую, що мене хоча б видно». В прикладі Ворріка ми можемо бути вдячні, що наперекір усьому він досі випускає різнокаліберний музон. І яка різниця: хто він, де він і шо він. Головне, що під його музику можна закриті очі і відправитись в тріп. Фотографії та кліпи в такому тріпі будуть максимально необов’язковим елементом, адже у вас заплющені очі.

Воррік не розписував великих прес-релізів для цієї роботи. На Ютюб-каналі Ціни Ритму, на якому і відбулася прем’єра збірки, написано все максимально просто: «Цю збірку рекомендую слухати осібно, в повному спокої, вночі при чистому небі і повному місяці» і додати тут нічого. 

Додати нічого, хіба ту версію «Леді Бей», яку я вважаю 100% хітом (і яку Воррік погодився залити на Ютюб), але яка до більшості плейлістів людей так і не потрапить. Все, що ми можемо робити, щоб музики було більше, аніж піару – це ділитись тими найдорожчими лінками. Мій лінк нижче – просто натисніть, коли на вулиці вже стемніє.



txt: Alex Pervukhin