Паліндром: “Хіп-хоп з мене не забрати, він тепер просто інший”

Три роки тому Степан Бурбан давав інтерв`ю нашому порталу від лиця Кашляючого Еда — учасника гурту Глава 94. 

За цей час в житті артиста відбувся ряд яскравих та суттєвих змін — етап саморуйнування, вихід з нього через появу коханої людини, народження одного з найцікавіших музичних проектів останніх часів, а зараз — вихід нового альбому

Про все це Степан розказав у новому великому інтерв`ю — цього разу як автор проекту Паліндром.



Степане, вітаю, в тебе вийшов дуже крутий альбом. Давай поговоримо про нього. Я з першого прослуховування перелякався, бо він пройшов повз мене — з другого я його зрозумів, з третього — полюбив. Це нормально? Чи він дійсно складний?

В цьому альбомі можливо є якісь  фонетичні складнощі, але там є вайб, який я хотів передати. Думаю,що люди в’їдуть в контекст — не буде якихось проблем. 

Він мені здається складним у порівнянні з першим альбомом, який здебільшого — імпровізація і який є трохи простеньким, бо там немає нічого такого складного, що я люблю “позапихувати” в контексті суті.

 

Ти тоді закрився на тиждень-два і зробив “Про сьогодні, завтра і вчора”. З цим релізом було так само?

Так, я закрився на півтори тижні і зробив альбом. Не було такого, що я написав одну пісню, потім вийшов кудись погуляти, або десь шукав натхнення — я писав все одразу. Я не витягував з себе ці теми, навпаки — можна  сказати, що вони з мене сочилися. Звісно, було готово декілька треків до цього марафону (переважно сингли) і кілька куплетів.  

Альбом вийшов доволі похмурий….

Так, люди, які його переслуховували, казали, що від нього тривогою віє якоюсь. Я ж коли закінчив його — десь три дні ходив, ніби в мене від чогось “отходняк”. Депресивний такий стан, тривожний, наче щось має статись.

Багато артистів пишуть альбоми так: написав 50 треків, з них обрав 10. В тебе, я так розумію, інакше — ти тупо сів, “в один тейк” створив альбом і всі треки, що ти зробив туди увійшли?

Так, я знаю, люди працюють так — пишуть багато треків, обирають найжирніші. Але мені всі треки на альбомі подобаються, плюс я вже, мабуть, не на тому етапі, коли я репер і мені треба писати десять треків, з яких обирається два, бо інші вісім погані. 

Я трохи інакше працюю. Є дедлайн і є відчуття. Коли в тебе дедлайн співпадає з відчуттям, що альбом готовий, то ти взагалі красавчик. Коли ж дедлайн прийшов, а ти відчуваєш, що треба ще запхати туди трек, який ще не народився, треба це робити.

В мене з цим релізом все склалось добре. Я трохи не вписався в дедлайн, який ми позначали з Романом Мамітовим — людиною, яка допомагає мені з різними технічними питаннями по проекту, трохи затягнув, але я дописав той трек, який став завершальним, і все — альбом був готовий.

Я правильно розумію, що ти повністю, як це зараз модно казати, DIY-артист? Все робиш сам — біти, вокал, тексти, зведення?

Так. Спочатку є риба біта, яка народжує всю гармонію, всю атмосферу пісні. Працюю я у Fruity Loops і, до речі, дуже складно робити музику, не знаючи нот. Навпомацки. Та я сподіваюсь, що це питання теж вирішиться згодом у мене.

Після риби на неї пишеться текст?

Так, якщо це не реп — то перша думка є істина — і ти одразу накидуєш на музику те, що відчуваєш. Якщо ж це реп, треба трохи більше заморочитись, бо я той, хто любить, коли реп щось за собою несе.

Зводжу теж сам, на першому альбомі взагалі там як такого зведення немає, на цьому ж я трохи посидів на ютубчику та прокачав скіл.

Чи можна сказати, що твій альбом про ностальгію?

Я не знаю, не думаю, що це на сто відсотків так. Там є про ностальгію пару треків, наприклад “Брюховичі” — він ось точно про це, але здебільшого це про дитинство, про моє місто. Я крізь призму місця, де народився, дивлюсь на минулі часи.  

В проекті Паліндром використовується совкова стилістика…

Так, мені іноді хтось каже, що я “совкодрочер” і це дуже дивно. Я ж не використовую совок у контексті політичному, я використовую його у контексті стилістики, архітектури, а не тому, що цілую бюст Леніна перед кожним візитом у ліжко. Я творю, використовуючи атмосферу минулої епохи, бо вона, як мені здається, стильна.

Люди, які кажуть, що я совкодрочер, через цей накручений псевдопатріотизм, який вже з вух ллється, хочуть довести, що цей совок треба забути і його нема. При цьому вони самі живуть в будинках, які побудовані у 80-х роках — то ж і є совок. Вони що, не люблять свою хату? Я, наприклад, свою хату на Патона дуже люблю.



З минулим на альбомі розібрались. Як щодо майбутнього? Ти не дуже багато авансів йому даєш. Складається враження, що ти зовсім песиміст. 

Ти про якийсь конкретний трек, чи загалом тобі здалося, що “шо не трек — то пройобане майбутнє”?

Ну, наприклад трек “Потім” — твій фіт з Sonnium, мені після нього стало не по собі. Відчув ту тривогу, про яку ми говорили.

Я не можу якось формулювати свої думки щодо майбутнього, бо я там не був. Якщо ти щось таке почув, то це ти почув для себе так. Я не знаю, яким буде майбутнє, я з ним ніколи не перетикаюсь. Для мене це щось аморфне. 

А трек “Потім” народився після поїздки в Чернівці. Я повернувся, і місто таким чорним та депресняковим видалось чомусь. От і написав свій куплет хвилин за 15. 

“Мій шлях проклятий, але я не проти”. Про що ці рядки?

Про те, що я обрав таке життя, яке в мене є, такий його спосіб. Про те, що я роблю музику, яка не є найпопулярнішою і найперспективнішою для заробляння грошей, але це мій такий камінь Сізіфа і я не проти, мені прикольно. 

Добре, давай тоді про теперішнє. Складається враження, що тобі не дуже подобається те, що відбувається зараз. В музиці, суспільстві, в світі.

Про те, що відбувається зараз, я люблю казати більш в речитативній формі. Це більш пасує якраз підлітковому репу, який я робив, роблю та, може, ще буду робити. Але то така постійна боротьба з чимось ілюзорним, з якимись канонами, які віддають рагулізмом…

Мені не подобається багато речей в сучасному світі, але я не в праві щось змінити, підлаштовуватись під це я теж не буду. Перш за все мені не подобається рагуль. Як український рагуль, так і совковий рагуль, в Європі я таких не бачив, але, мабуть, вони і там водяться. Може, я просто там мало гуляв.

Щодо сучасної музики, кожен має право робити те, що він робить. Я роблю те, що я роблю і що мені подобається. Десь на інтуїтивному рівні я почав відчувати, що хтось мене почав не любити ще більше, ніж не любив до того. Типу музика, яку я роблю зараз, легше влітає в медіапростір, і я покинув “андерграунд тру щіт”. Почав щось там співати.

Це таке прилітає тобі? Типу продався? Мені здається, що з таким матеріалом навпаки ще складніше зараз заробити, хіба ні? 

Тобі правильно здається. Зараз починає розвіюватись цей запашок паніки щодо репу. Відчувається що от-от щось станеться. І я, відповідно, не потрапляю в цей листок історії. З іншої сторони, хіп-хоп з мене не забрати, він просто інший — не треп, не бумбеп, а ось такий.

Так, в комментах писали на початку, а я дупля не різав — куди я продався?

Ця музика зроблена на колінці, голос записаний на диктофон, відео — сам зняв себе на телефон і змонтував його з відео, скачаним з інтернету. Це смішно. А якщо загалом — світ прекрасний.



Розкажи, будь ласка, про трек “Сувенір”

Це єдиний на альбомі такий, можна навіть сказати, банальний трек про кохання. Я описую свої переживання. Рік 2017 і 2018 в мене був такий період, коли я вживав багато алкоголю, дуже часто не був вдома, гробив своє здоров’я і був у якомусь вакуумі. А потім я закохався і відчув те, про що ця пісня.

Це як коли ти під час якоїсь грози вдома сховався від неї під ковдру, тобі було жарко ти весь спітнів, а потім гроза пройшла і ти знімаєш ковдру і відчуваєш таку дабл-свіжість. 

Ось про це пісня, я коли закохався — зняв цю ковдру і тепер це мій сувенір, який треба берегти, тому що більше такого не знайдеш. Можливо, пасує таке говорити в 16 років, але скажу це в 25.

Розкажи про свою дівчину та її роль у твоїй творчості. Про неї багато хто каже, що вона один з головних амбасадорів культури у Львові.

Скажімо так, амбасадор культури у Львові, але культури здорової людини — не курця. В нас багато таких амбасадорів, які займаються творчою некрофілією. Люди навчились на цьому заробляти гроші і не видумують нічого нового. Ляна, в противагу цьому, робить по-іншому — я не бачу щоб в неї щось повторювалось. В неї дуже крутий підхід. Якщо його можна назвати європейським, то давай так і скажемо.

Є якийсь приклад вечірки, яка тебе вразила?

Вона одного разу робила концерт в Пороховій Вежі — це був концерт американського гурту Bark — такий експериментальний тріп-хоп в перемішку з важкими гітарами та соул-вокалом і це все в симбіозі виглядало дуже круто. В них ще барабанщик з України. 

Там ще були Kurs Valüt з Дніпра та Manu — львівський авангардист. І це виглядало настіки свіжо (локація, музика, люди, які прийшли), що я був у центрі Львова, а відчував себе в Берліні. Я тоді остаточно зрозумів, що в неї дуже крутий смак і вона все правильно робить.

Ляна, окрім музики, ще багато чим займається, зокрема Паліндромом — в неї є певний досвід і вона допомагає мені, наприклад, з організаційними питаннями. Я, все ж таки, всередині репер. В мене немає тієї зібраності. Загалом мені дуже багато дала зустріч з цією людиною.

Ти не займаєшся технічними питаннями свого проекту зовсім?

Так, це така своєрідна мрія — мені допомагають Ляна та Рома, яких я згадував вже. Мені щастить займатись лише процесом творіння — музика, пісня, відео, то все я, але я ні з ким не домовляюсь, не розсилаю прес-релізи, це все робить невелика команда, яка в нас зараз сформувалась. 

В треці “Святковий” ти пишеш про мозаїки та інші артефакти мистецтва, які зникають. Це теж вплив Ляни? Просто раніше ти в піснях казав про більш “реперські” речі…

Слухай, ну я змінююсь з року в рік. Це нормально. Кожна притомна людина, яка відчуває на собі якийсь розвиток, це зрозуміє. Щодо мозаїк, мене це хвилює по тій простій причині, що їх не треба валити. Це культура, яка найчастіше не має зв’язку з політикою.

Щодо розвитку — я не знаю, що я захочу робити завтра, можливо, захочеться зробити якийсь блек-метал, бо я цю музику теж люблю.

Ти в одному з інтерв’ю сказав що тобі подобається гурт Silencer. Що ти знаходиш у цій музиці?

Мені подобається бензопила, яка дуже близько до мого горла — ось що я відчуваю коли це слухаю, і це круто. Це коли голки поколюють. Це щось, що приводить тебе зі стану сонного у стан заряджений.



Ти вже сьогодні казав про складний період у житті. Ти можеш пригадати конкретний випадок, коли ти зрозумів “Все — пиздець”?

Так, це був, мабуть, апогей. В мене померла мама, з якою я на той час небагато спілкувався, але це мене дуже вибило якось. Складно це сприйняв. 

Потім я дописав альбом “Переклад” (до речі там можна почути своєрідний початок проекту Паліндром), плюс в мене була дуже дурна ситуація в особистому житті. Плюс в мене були серйозні сварки з татом — ми ледь не бились із ним через мій спосіб життя.

І це такий стан, коли ти сидиш у себе в кімнаті і розумієш, що цей класичний спосіб втекти (сидіти весь день за компом, тягнути півасік та дивитись кіно) більше не працює.  

Ти виходиш на вулицю і розумієш, що йдеш кудись, просто щоб йти. І такий стан спустошення, що вже і не хочеться, щоб той альбом виходив. А для кожного репера новий альбом — це ж ніби черговий крок до мейнстріму. Типу “зараз воно вибухне”. Звичайно, то все ілюзія — воно так не працює, але в мене навіть того відчуття не було, і я зрозумів, що це поганий знак.

Почалися гулянки, алкоголь, здалося, що стало краще, як це буває, але потім сталося те, що сталося. Мабуть, знайомство з Ляною мене врятувало. 

Про “раннього Скрябіна” це вже мем, але давай про це поговоримо. Як ти ставишся до цих порівняннь?

Нормально. Я від цього відхрещувався спочатку, але потім перестав. Є в нас такий мультиінструменталіст та музичний продюсер як Cape Cod, який мені сказав, що це один з небагатьох процесів спадковості в нашій музиці — коли починається новий етап. 

Він сказав, що максимальне блокування цього відчуття є якимось неприроднім. І я зрозумів, що в цьому щось є — в мене ж музика сама собою виходить така. І вона трохи схожа на того холодного Скрябіна, який був на початку.

Коли мене порівнюють зі Скрябіном, я відчуваю тепло. Коли кажуть, що я щось там збайтив, я на це більш різко реагую. Мене мої заочні творчі ментори вчили, що у мистецтві повторення чужої творчості — це своєрідний суїцид. 

Розкажи про цих заочних менторів.  

В різний період вони були різні, але першим на думку приходить Міхалок (Ляпис Трубецкой). Я у юнацтві ним дуже захоплювався. Мені подобалась його трансформація, не тільки тому що непідтягнутий алкаш став накачаним татуйованим стрейт-ейджером. Мені подобається як він мислить, його самоіронія, як він відчуває, коли треба тролити журналіста, а коли треба відповідати серйозно. Я навіть старався колись бути на нього схожим. Одягатись як він, дивитись кудись у бік спорту (якщо ми ввечері тягнули сіжку з пивком, то днем в мене мав бути спорт). І ще вся література, яку я почав читати, була взята з його інтерв’ю.

А вже нещодавно Ляна влаштувала наше знайомство, коли він приїжджав з проектом Drezden. В нього був день народження, я подарував йому футболку Глави, ми привіталися і мене наче током вдарило.

Ще є кого згадати? 

Мабуть, це режисери, оскільки я вчився на факультеті режисури і кіно. Це невід’ємна частина мене. Якщо когось виділяти, то це Кроненберг, людина яка мала багато комплексів і вад, та поборола їх через творчість. 

Ще це письменники біт-покоління, з ними познайомився у студентські роки. Зокрема Берроуз — я коли його читав, був дуже вражений, як він у ті часи міг писати про таке і так йти проти системи, — бути одним з перших, хто відкрито заявив про свою гомосексуальність.

Ще додам Василя Стуса, його теж можна назвати вчителем. Я почав його досліджувати рік тому, коли писав саундтрек до фільму “Ваш Василь” , який чомусь ще досі не вийшов. Так битись за те, що ти сказав, до останньої краплі крові… Я не знаю, хто ще з творчої інтелігенції так може. 



Переходимо до обов’язкової програми інтерв’ю. Степан, що врятує український реп? 

Український реп врятує припинення гонки за ілюзорними лаврами. Коли артисти почнуть щось робити для власного задоволення. Можливо, я кажу речі, які зазвичай каже дітям священник на лінійці, але в цьому є сенс. Коли все твоє життя побудоване на тому, щоб винайти формулу хіта, стати популярним, твоє життя перетворюється на пекло. В цьому немає тебе.



Проміжне питання. Хтось радив тобі зареєструватись в Тік-Тоці?

Бозя милувала, немає в мене таких людей навколо.



Повернемось до українського репу…

Так, коли з’явиться більше особистостей — буде рух вперед.



Ти хочеш сказати, що зараз особистостей немає?

Мені здається, що вони є, але вони поки десь блукають. 



Ще одне дуже турбуюче мене питання. Людина, яка народилась в Україні, живе в Україні, любить Україну, але читає реп російською. Цю людину можна назвати “український репер”?

Так, чому ні? Якщо людина має українське коріння, але поїхала до Росії, виступає і працює там, як, наприклад T-Fest, в цьому випадку мені дивно іноді, коли він з’являється на rap.ua. Для мене він російський виконавець.



Він майже у кожному інтерв’ю та на кожному концерті згадує, звідки він…

Ну, бачиш, добре, що він не забуває це, але він працює там, там заробляє гроші. Що ж до реперів, які живуть тут і читають російською, але знають, що тут їх дім, — чому їх не причисляти до українських реперів? Головне — це відчуття дому, в мене воно зосереджено у Львові, бо я тут народився, в когось — в іншому місті, але це все Україна.

Так сталось історично — можливо, на жаль, — що в нас сьогодні велика частина людей спілкується двома мовами, в мене багато знайомих, з ким я спілкуюсь українською, вони зі мною російською, і ми розуміємо один одного. Я в цьому не бачу великої проблеми.



Зараз буде останній блок… Зайду здалеку. Глава 94. Ви зараз на паузі?

(Сміється) Я вже знаю, до чого ти ведеш, але добре, відповім. Я б сказав, що ми на менопаузі. Цьому є багато причин. Ми зараз мало спілкуємося — не так, як це було у шкільні або університетські роки, коли ми були нерозлийвода. Ми тоді робили стільки репу, що я не знаю, хто стільки в тому віці робив. Зараз ми не можемо збиратись і знаходити якісь теми для треків, як це було раніше. 

Навколо нас почали формуватись інші речі: сім’я, дівчина, робота, особисті інтереси. Перестали тусуватися — перестали робити реп. Це очевидно. Ти, мабуть, бачиш, що я зараз зосереджений на іншій музиці. Я тут і зараз, як воно далі буде — я не знаю.

Але ви спілкуєтесь, підтримуєте зв’язок? Може, скидаєте треки, радитесь з приводу якихось речей?

Через якийсь холодок у відносинах, такі поради відійшли на другий план, їх стало дуже мало. Але є виняткові ситуації. Давай вже питай.

Що ти сказав Ігору після статті з його хейт-спічем? Яка це була розмова?

Розмова була неприємна. Загалом я сказав, що не маю права впливати на його погляди і диктувати йому “думай так”, але я сказав, що коли він так вважає, то ці погляди медійно розповсюджуються не тільки на нього, а й на Главу 94, де є ще я. А я не прихильник таких поглядів, які озвучив Ігор у своєму інтерв’ю Неформату.

Мені стало прикро, я трохи розчарувався. Але що робити, я ж не скажу: “Все, ми більше не друзі”. Це було б подібно до висловів в коментах: “Все, я відписуюсь від Глави!”. Нас все рівно щось поєднує, я, зокрема, є хрещеним батьком його сина, тобто ми ще і сім’я, а не просто друзі і репери.

Я прекрасно знаю Ігора і те, як він мислить. Він ненавидить лицемірство і боротьбу за “грантові теми”, — коли ти пишеш музику на трендові мотиви. Але через брак знань чи вмінь в комунікації, він висловився надзвичайно грубо.

Якби я прочитав це інтерв’ю перед тим, як воно виходило, я б, мабуть, вставив своїх пять копійок щодо форми, в якій все це було сказано. Я говорю про якусь політкоректність, вихованість та етику. Я Ігорю казав, що це вислів бидлана. Я навіть не говорю про погляди, я говорю про форму подачі своїх думок. Це пиздець.

Що Ігор тобі відповів? Ви до чогось прийшли?

Насправді, він ніякої конкретної позиції не виразив. Мабуть, зрозумів мою позицію, що це ж не просто розказати анекдот на районі пацанам. Це ж страшна річ — воно нікуди не зникне. Я розчарований трохи і вважаю, що це може вплинути в майбутньому на сприйняття Глави 94, якщо вона ще буде.

Розкажи наостанок, чого ти чекаєш від свого альбому?

Чекаю, що його почує та зрозуміє більше людей. Чомусь на інтуїтивному рівні відчуваю, що їх може бути більше, ніж є зараз.



Інтерв’ю: Михайло Правильний