Чи заслуговує вітчизняний кінохіт “Мої думки тихі” такого хайпу

Я дивився “Думки” двічі. Перший раз — на Тижні кінокритики восени, за кілька місяців до того, як стрічка вийшла у широкий прокат. Її порадила подруга, яка, в свою чергу, побачила дебют Лукіча на ОМКФ ще раніше. Виходячи з зали кінотеатру, я думав, що саме так надалі і буде відбуватися: сарафанне радіо гарантуватиме фільму тісненьке коло шанувальників, які радитимуть його новим і новим людям, але на більше сподіватися не те що не варто, а просто українському глядачеві такого кіно давно не показували, і не зрозуміло, як він реагуватиме. А у січні фільм вийшов і зірвав касу. 

Чи заслуговує він на свій хайп? Беззаперечно. Цим реченням я даю відповідь на питання, поставлене у заголовку матеріалу та сигналю усім, хто його ще не бачив, нестись до кас найближчого кінотеатру. 

Це ковток свіжого повітря в українському кіно, яке останніми роками перегодувало глядача кварталівськими комедіями, булшіт-пеплумами і клюквою, єдина мета якої — криво формулювати національний код та патріотичний оскал. 

“Мої думки тихі” — це роуд-муві про Вадима (вперше на великому екрані — Андрій Лідаговський) та його маму (Ірма Вітовська). Вона везе сина-звукорежисера Закарпаттям, аби той записав для канадської компанії-розробника ігор бібліотеку звуків українських тварин. Це стає підставою для сцен, де герой з мікрофоном-бумом у руці бігає за страусами і вівцями полями і вулицями. А головною його ціллю стає рідкісний птах рахівський крижень, схожий на качку, але більш співучий.




Подорож стає можливістю для матері з сином попрацювати над своїми стосунками. А глядачам поспостерігати за дивакуватою українською фактурою, яку перенесено на великий екран один-в-один. У цьому ледь не головна сила фільму: він смішить не натягнутим гумором, а тим, що у житті все так і є. Ми живемо серед таких самих персонажів. Так само любимо, так само боїмося, так само мовчимо.

Це кіно по-різному розкриється для різних глядачів. Одним сподобаються діалоги, де повітря і гумору плюс-мінус порівну. Іншим — прописаний між рядками коментар про сьогодення України. Про те, що головні герої стрічки, здається, тільки про те й мріють, аби урвати свій золотий квиток та звалити до іншої країни — Макс до Канади, мама — до Італії, там у неї бойфренд. Про те, що на питання, чому канадці не запишуть своїх, канадських тварин, головному герою відповідають, що девелоперам хочеться, аби у голосах звірів був відчай. “Там вони спокійні. А в Україні, — каже рекрутер героя, — звірі відчувають наближення Потопу (темою гри, звуки для якої записує Вадим, став ковчег Ноя)”. 

Якщо коротко, то цей фільм не тримає глядача за дурня — і було б круто, аби український кіноцех помітив цей сигнал.




А сигнал, який варто помітити глядачам — це фінальний титр фільму, у якому автори присвячують його усім мамам. Помітити — і покликати свою у кіно (так, саме тому я й ходив на фільм вдруге).

Краще за мене важливість такого походу пояснить сам режисер: “Це історія про невисловленість у словах, і зміст назви фільму саме в цьому: ми часто відчуваємо щось, але не можемо знайти словесну форму для найближчих. Ми говоримо про що завгодно, тільки не про те, що нас насправді хвилює – на відміну від тварин, яких записує наш герой. Тварини подають голос, коли їх щось хвилює по-справжньому. У цьому був прихований меседж і своєрідна психотерапія”.



Текст: Андрій Недашківський