Hit-Boy представив альбом «SURF OR DROWN»
Один з найкращих продюсерів сучасності показав, що вміє читати реп.
Історія одного альбому: «Мені подарували війну»
Сьогодні ми розпочинаємо нову рубрику, де розповідаємо про українські релізи. Поділ на жанри та критику лишаємо колегам – тут говоритимуть лише автори.
Рубрика нова, а отже тренуємось на собі. Про свій реліз «Мені подарували війну» розповідає наш головний редактор – Міша Правильний.
Коли альбом розпочався
24 лютого ранком ми всією командою та друзями зібрались в харківському офісі редакції. Далі як у всіх – хтось повіз в більш безпечне місце дітей, хтось поїхав за кордон, восьмеро людей (чотири хлопця та чотири дівчини) лишились в підвалі офісу та рідному місті.
Головне відкриття війни – те, що кожен розкривається та робить що вміє. Хтось із близьких рятував людей, хтось волонтерив, хтось воював, хтось готував їжу, хтось дедосив ворога… Мені вдалось тільки писати, бо загалом, крім цього вмію небагато. 24 числа вже в обідній час я сидів на студії і писав перший вірш, далі десь тиждень робив це кожного дня.
@mishapravilniy #україна🇺🇦 #війна #харків ♬ оригинальный звук – Міша Правильний
Трек 1 «Мені подарували війну»
Звісно, ми почали волонтерити в перші дні, тож допомагав хлопцям в якості «штабного пацюка» – спілкувався з журналістами, писав тексти, допомагав з комунікацією, а у вільний час писав.
Писав про людей «знімав» їх емоції, дякував богу, що саме вони поруч, саме такі. Вірив, що все буде добре, бо з такими не може статись чогось поганого. Стільки сили, стійкості, людяності та любові як в період, коли ми жили разом, не бачив ані у фільмах, ані за все своє життя.
Перший та головний трек релізу написаний зранку після ночі, коли заспокоював дівчину (була істерика), настрій у друзів був не дуже – дивишся в очі їм і розумієш, що вони не знають чи прокинуться завтра.
Тоді часу і бажання не було записуватись довго – один-два тейки і все. Тому якісь фрази просідають по дикції. Я потім у Львові на студії намагався нормально записати, а нічого не вийшло. Знайомі музиканти сказали «облиш – ти ніколи те не повториш». Десь 26-27 лютого то було. Є пару відео під час запису в Харкові – там видно, що я максимально охує*ший це роблю, не вдалося викликати те почуття знов, та може і не треба.
Називати війну подарунком для мене доречно – це досвід, якого ти ніде не отримаєш, ніякі медитації, речовини, що ніби «розширяют сознаніє» (насправді ні), тренінги – ніщо не дає тобі зрозуміти життя як війна. Коли ти в Харкові, де обстріли декілька разів на день – мозок виштовхує все зайве, спадає той тупий соціальний фільтр, який заважає мислити нормально. Гроші, біографічний бекграунд людей, мода, тренди – воно все відсіюється, виходить з тебе ніби сеча – починаєш бачити людей та світ такими, як вони є. Це дуже дорогий досвід – щоб ти його отримав загинули тисячі людей.
Трек 2 «Маки»
Я написав за перші два тижні десь 30 текстів, один з них писав як діалог хлопця і дівчини. Роль дівчини взяла на себе Аліна Паш, написавши від себе дуже потужну, як на мене, вокальну частину.
Хай комусь це не сподобається, та для мене Аліна дуже схожа на Україну. Красива, розумна, талановита, та та, що дорослішає. Коли людина дорослішає – робить різне, часом те, що потім є зашкваром, але в той момент діяння це було для неї ок, бо світ бачився і відчувався по-інакшому. Далі виправляється і стає сильною, стає розумнішою.
В України ж так само було – в нас Янукович був президентом, сотні бізнесів досі де факто російські, куча мудаків досі впливають на якісь рішення – це що, говорить про те, що народ наш поганий? Ні. Ми дорослішаємо. Дорослішати щоб – то потрібні скіл та сила – я стіки х*йні наробив за своє життя, що знудить кожного. Та намагаюсь не робити більше, поки виходить. Там є в Аліни рядок «я багато помилялась, та зараз я бачу ясно» – то саме про це.
Трек 3 «Вова, привіт»
25 лютого я виклав відео «Привіт, я з України» і він дуже розійшовся інстою – в підсумку на пів ляма десь. Я подумав «ну, так вийшло, такого більше не буде»
Наступного дня ми з другом дивимось чергове звернення президента і я думаю «герой». Я в юнацтві багато організовував івентів різних, тож зустрічав Зеленського неодноразово за кулісами – ну, артист і артист. Ще 23 лютого я не був у захваті від його політичних дій. Буде можливість підійду – вибачусь.
Так ось, цей вірш завірусився та набрав два лями лише у нас в інсті. Потім хтось пере монтував його і виклав в Тік Ток і там божевілля якесь почалось. Багато хто радив «давайте таргет поставимо, заллємо на стрімінги, знімемо кліп», а я думаю «який в біса таргет – в нас ракета х*йнула, не знаю як ми вижили всі, ми волонтеримо – зараз не до шоу-бізнесу.
Взагалі, «лист президенту» – це ж реперська тема. В багатьох такий є. Приємно, що Україна – чи не єдиний приклад, де президента в листі не критикують, а хвалять і це заслужено – з цим ніхто, думаю, сперечатись не буде. Крім Бардаша…
Трек 4 «Прощання»
Це трек, який написано до дня перемоги України, який обов’язково буде. Він про країну, з якою багато чого було, та вона витримала, бо сила в ній є, про яку сама вона до певного моменту не знала.
А ще там особистий є сенс, бо то також біографія однієї дівчини. З нею те саме було, про що там йдеться і вона витримала. Дякую тобі, ти дуже сильна.
Та трек для мене – не стільки мій, як Оксани Курмаз. Я дуже їй вдячний. Ми жодного разу не бачились, а вона на волонтерських засадах наробила нам купу анімацій та креативів під час війни. Вона геніальний для мене творець з геніальним баченням. Для цієї пісні Оксана зібрала 13 аніматорів (кожен дуже сильний) і зрежисувала все. Я коли побачив – розплакався, дуже сильний відеоряд.
Трек 5 «Найкраща країна»
Це єдиний трек, написаний вже у Львові. Там нема про що казати – все є в тексті. Багато хто пише, що відчуває теж саме і це приємно (не тому що я шось написав таке, а тому, що люди мислять в нас схоже зараз – це ще дасть свої плоди).
Я коли писав приспів – думав який головний висновок я зробив з 24 лютого. Виявилось, що це звучить «Якщо я помру, то тут». Смерть для багатьох зараз це буденність і розмови про неї не так вже лякають – всі колись помремо, кожен по-своєму, хто де. Я хочу тут.
Продакшн
Мій харківський друг Backspace з першого дня зробив звук для кількох десятків агітаційних та волонтерських роликів і для мене особисто. Він дуже талановита людина. Більшість альбому записана на диктофон – він якось зміг зробити так, що це можна слухати. А ще музика на трек «Прощання» його – там де Мадона за емальована. І на «Вова привіт» він робив новий аранж (бо старий хтось спизд*ив та залив від себе, коли завірусився трек).
Окрема історія про трек «Маки» – там все почалось з біта Cry Apachy. Я коли почув – зрозумів, що треба на нього робить. Там сила в тому біті, а трек якраз про це. Він дуже сильний бітмейкер і зараз зробив проєкт «Beat with Ukraine – це маркетплейс, орієнтований на артистів з Європи. Половина з кожного біта йде харківським волонтерам.
Інші біти придбані в лізинг. Я взагалі текстоцентрист і для мене музичне задротство – то інша планета. Я не люблю обговорювати окремо басову партію чи снейр, чи ділити музику на жанри – пісня або працює або ні. Та і це ж не музика в широкому розумінні, не реп – в тачці не увімкнеш, не потрахаєшся під це, на рейві не потанцюєш. Це слова просто, хай і підкріплені музлом.
Обкладинка
Це фото мого друга, зроблене в перші пару днів. Він взагалі багато фоток зробив таких, від яких хочеться плакати. На цьому фото я, хоч там і не видно облич, бачу всі емоції, які були під час перших днів – стою в підвалі Sneaker Mate, хімчистка перетворилась на кухню, офіс на бомбосховище, я не знаю що буде завтра і чи все це насправді. Поруч дівчина, яка так само не знає шо буде, але ми щось робимо і ми разом. За кадром люди, в яких все те ж саме.
Взагалі то альбом не про мене – він здебільшого про всіх тих людей. Не було б його без них. І, можливо, мене б не було.
Про реліз загалом.
Дивно досі, що мені так багато пишуть незнайомі люди і взагалі його хтось слухає. Чи буду щось робити далі – не знаю. Хочеться, щоб обставин не було для таких альбомів більше. Для мене він важливий як нагадування про ті півтора місяця в Харкові – коли хочеться щось зробити неправильно, можна вдарити себе по руках, увімкнути і сказати «Пам’ятаєш як це було? Пам’ятаєш як ти окуляри зняв? Не одягай їх більше».
Я зараз у більш безпечному Львові, і іноді, коли мозок «вимикає війну», я нагадую йому ті півтора місяця в Харкові, які пережив зі своїми друзями – сподіваюсь, такого ніколи більше не буде, але забути це точно собі не дам. Там магія відбувалась. Трагічна, потворна, але магія. Любов там була. Не кєлішована нічим, справжня.
Якщо загалом… Cry Apachy каже про свій волонтерський проєкт : «Музика колись врятувала моє життя та я вірю, що може врятувати і інших». Я можу підписатись під цим повністю.
