«В Україні очікується реповий бум»: Довгий Пес — про олскул, журнал X3M та пісні-детективи

Нещодавній альбом Довгого Пса “Олскул” — один з найпомітніших релізів 2020 року в українському репі. 

Це перезавантаження артиста, який базується у Львові, та його точка стиковки з трендовим ньюскульним звучанням. Для Довгого Пса, який у складі гурту Ціна Ритму чимало років записував переконливий бумбеп, це важливий момент.

Як він до нього прийшов? Чи комфортно йому існувати в сучасному темпі життя і на сучасній мапі репу? І чому журба — то спадковість українського хіп-хопу? Читайте у нашому великому інтерв’ю та — без цього дісклеймеру сьогодні не обійтись — намагайтесь не покидати свого дому. Послухайте дискографію гуртів та артистів, до яких не доходили руки. Або ж альбом “Олскул”, якщо пропустили.



— Більшість треків в тебе з одного куплету. Це наслідок роботи в гурті?

— Тут інший фактор. Зараз час прискорився, не варто насипати людям так, як раніше, по три куплети. Варто швиденько зпресувати інформацію в кубік і дати їм, вони швидше з’їдять. На повтор частіше хочеться кинуть коротший трек.


— Тобі комфортно жити в такому темпі?

— І так, і ні. Інформація летить, а ти навіть не встигаєш виловлювати те, що треба. Плюс, якась там зайнятість своя є, багато пропускається. Але цей темп заставляє самому рухатись в темпі Х2, як читав Шершень.


— Чимало артистів переформатовують свій звук. Наприклад, PVNCH. Як ти знайшов таке кайфове слово для альбому як “олскул”?

— Коли я робив з Original Dizzy альбом “10 хвилин на березі моря”, ми говорили, як можна охарактеризувати цей звук. Dizzy казав, що він побудований на таких семплах, як колись робили класичний реп-звук: основою були гарний семпл і якась там драм-партія жирна. А він бере оцю семплову основу і додає до неї драмчик більш сучасний. Вона як би поєднує школи, і тому він сказав, що це олскул. Я потім перед виходом альбому до нього звернувся, кажу: «Ти тоді казав про олскул. Давай, я візьму напрокат цю назву, вона дуже добре описує мій альбом, бо я, як мінімум, від себе закладав таку концепцію”. 


— Всі, хто довго займаються музикою, проходили через кілька стадій зміни ставлення до звуку нової школи — від несприйняття до розуміння і переходу на ньюскул. Як у тебе ця зміна відбулася?

— Ми з групою Ціна Ритму давно висіли на класичному звуці, і стільки вже його наслухались, що реально стало тошно. В один момент перейшли, і для нас такими відкривачами ньюскулу стали, напевно, A$AP Mob. Вони водночас і з класикою зв’язані, і щось революційне робили. Послухав все, що було в A$AP Ferg і A$AP Rocky, і далі добрався до їх фітів, далі почав слухати тих, з ким вони співпрацювали, а далі все ширше і ширше. Вийшов на такий сучасний звук спочатку як слухач. 

Мені він настільки зайшов, ще й тому що я наслухався старої школи, яка мене дуже рідко може приколоти чимось таким, чого я там ще не чув. А новому ще є куди дивувати. В мене є такий принцип: спершу я слухаю, починаю відчувати, а далі вже можу це і сам робити. Якщо робити інакше, то виходить пластмасово.


— Але ж існує розбіжність не тільки відносно звучання, але й стосовно цінностей і світоглядів реп-поколінь.

Люди, які старші, і ті, хто роздуплявся в цьому, топлять за те, що хіп-хоп культура — це юніті, об`єднання всіх елементів. Це коли є діджей обов`язково, коли є біт з бібоями, коли графіті малюється на стіні збоку. Є шось в тому таке святе.

Може, в майбутньому хтось знов їх всіх об`єднає, але хіп-хоп як музика виявилась найбільш життєспроможною, бо музиканту свій продукт виявилося легше за всіх монетизувати. 

Той, хто старається думати ширше, і хто відкритий до нового, той всім цікавиться і сприймає адекватно нові віяння. Ми, все-таки, за то, щоб спілкуватися і рухатись далі з адекватними людьми.




— Хто тебе з української молоді дивував по музлу?

— Здивувало переформатування Паліндрома. В сольних роботах Степана цей курс вже промальовувався, видно було, що він тяжіє до більш вокального виконання і до такої музики, яку зараз робить. І Zbaraski! Якщо то правда, що його альбом лежав два роки, і Іван чекав, поки реліз стане більш актуальним, то йому теж варто віддати належне. Чувак написав альбом ще до того, як свій випустив Tyler, the Creator. Як на мене, це схожі роботи.


— Паліндром у Львові вже перетворився на локального героя?

— Я не потрапив на його концерт-презентацію, але казали, що прийшло чимало нової публіки, яка раніше на виступах Глави не з’являлась. Коли робиш локальну реп-тусу протягом п’яти років, то вже знаєш ледь не всіх, хто на твої вечірки ходить, зі всіма можеш вітатися. А оскільки до Паліндрома прийшло багато нових людей, то така музика залучає нову аудиторію. І якщо він ще не став таким героєм, то рухається в тому напрямку. Це класний звук зі Львова, оригінальний артист, в якого немає аналогів. Тому є великі шанси стати таким героєм. 


— У тебе на альбомі чимало розмірковувань про те, як стати успішним артистом. Але як сприймається той факт, що Паліндрома лише тоді почули, коли він дистанціювався від репу?

— Такі розмірковування я оминув, бо, по-перше, Паліндрому така зміна вектору була близькою, він любить таку музику і сам почав її робити. А по-друге — навіть подивившись на Паліндрома і Zbaraski, можна почерпнути щось у пацанів і розбавити свою музику, але все рівно тиснути далі на реп. 

Думаю, в Україні очікується бум реповий, коли зросте аудиторія, коли буде більше відосів. Проблема в тому, що мало хто робить якісні відео, адже наш візуальний весь світ хоче дивитись кліпи на ютубі, а їх доволі мало. Як тільки приударять по цьому, воно швидко піде вверх. Не будуть вже звертати уваги — чи то вокал, чи то реп. Якщо воно качає, якісно — будем слухати. Я не втратив віру. 


— На обкладинці альбому ти тримаєш в руках журнал Х3М.

Читав багато, як був малим. У мами просив передплатити, щоб по кіоскам не бігати не шукати. Тоді рідкістю було взагалі якісь відео про хіп-хоп, але він цікавив усю молодь. Всі тоді брейкінгом фанатіли, бо “фрістайл ракамакафо” неслось навіть по радіо “Колгоспник”. Різні брейкінг-фішечки ми на сторінках Х3М видивлялись типу: «Ага, оця така, а тут треба так, значить, між ними можна отакий елемент вставити». Пам’ятаю як комікс розгадували, купляли диски по рекомендації з Х3М. Була цікава ера. Використання журналу на обкладинці альбома — це своєрідна дань виданню, яке просвітлювало у свій час мене в українському хіп-хопі.

— Пам’ятаю, як вперше почув трек Тартака «Кожне тіло» роки через три після того, як вже завчив текст цієї пісні з розвороту в Х3М.

— Ага, ого! Робили хорошу справу люди!


— А це журнал з твоєї колекції? 

— Мої вже давно загубились, я знайшов архівника. Це Зомбо, до речі, учасник Kickit Crew. В нього стільки цих журналів було, що я їх ніс в рюкзаку, і в мене відвалювались плечі. 

Є смішна історія про Х3М: вичитав там, що класний альбом є якийсь, чи то російського, чи російськомовного репу. І я такий — всьо, іду його купляти. Прийшов на ринок, там багато касет. Я кажу: «Мені треба отакий». Кажуть: «Такого нема». Кажу: «Мені треба якийсь російський реп послухати.» «Ну можеш взяти ДДТ». Я не знав, що це за гурт. Він каже: «От є два альбома, можеш зразу два альбома взяти». Купив я ці дві касети. Приходжу додому, включаю і викупаю, що на реп це не схоже, але так прослухав обидва альбома ДДТ, ще й на їх концерт у Львові сходив потім.


— Був у нас такий самий розумний чувак в класі, Костя. Гарно вчився. Якось чую, він щось бурмотить під ніс. Я в нього спитався, що це таке, він каже: «Та це Децл». Я кажу: «Ану закинь мені касету послухати». Закинув касету Децла. Круто було, досі пам`ятаю: «Делай хип-хоп так, чтобы было жарко, чтоб не завидовать другим, не выглядеть жалким.


— Це ж, наче, з другого альбому! 

— Може, й з другого. Здавалось, з «Кто? Ты». Словом, ця касета мені попала перша, там ще лице на обложці, абревіатура майже на всю обкладинку. Я послухав, і з першого разу залетіло, і потім старші рєб’ята кажуть, що на Децлі не можна просто так сидіти, на тобі збірник Black Rap. І дали мені касет п`ять, щоб я ознайомився зі всіма героями Штатів на той момент: там і 2Pac, і Ice Cube, і Snoop Dogg, Ice T. Там просто всі були. Так і почало воно розширюватись. 

У Рівному про новинки жанру можна було дізнаватись, завдяки хлопцям, які привозили реп, записаний на VHS-касетах. Ну і журнали, касети, якісь там перерозказування. Потім він пролітав на телебаченні, але дуже рідко. Пізніше Вова зі Львова запустив свою програму.


— Тобі цього бракує, чи ти радий, що зараз вся музика світу на відстані двох тапів по екрану?

— Радий, бо я тоді не розумів всього обсягу і масштабів. Та людина, яка щось не знає, вона спокійніше спить. Коли тепер я знаю, наскільки все широко, наскільки багато є всього в світі, мені було б дуже обідно, якби доводилось б там пару раз на тиждень бігати до когось, просити перезаписувати, перерозказувати, що там де сталось. Зараз зайшов в телефон, почитав що де, когось додав в плейліст, когось видалив.


— Коли ти захотів стати репером?

— Чітко пам’ятаю той момент. Якось в гуртожитку у Львові був чувак, я знайшов його в чаті. В нас були такі локальні мережі між гуртожитками. Він мав велику колекцію репу. І він мені його розшерив, і я почав скачувати. Він каже: «Я маю ще свій альбом записаний». Я кажу: «Ох нічого собі, ану розшерь”. Він розшерив, це був Sirius MC. Він зараз вже, напевно, не активнічає, але був помітним на Заході.

Скинув він мені, я почав слухати. Там і тематики такі смішні були, але мене вразило, що людина може робити це. А потім він мені каже, що буде вечірка через тиждень з Новояворівську, біля Львова. Я поїхав туди і послухав, як пацани читають моєю мовою, бо я не чув ніколи ще так вживу. І все! Мене вразило і зрозумів, що теж так хочу. І звідти я почав писати, цікавитись, їздити на тусовки, мене захопило.


— Про що був твій перший куплет?

— Про все! Просто про все! Я якраз перший куплет зробив з цим Sirius MC, бо це був єдиний мій знайомий, хто робить українською і взагалі робить. Почав писати про кімнату, закінчив про світогляд.




— Як виглядали 10 років тому хіп-хоп вечірки в Новояворівську?

— Зібрались люди, всі всіх знають, їхні кенти. Їхав туди весь Захід, як не дивно. Я там вперше побачив Лезо, це колишня група Денні Дельти. Перше враження: чуваки на спортивних костюмах ідуть зривають вишні, шо за гопники? 

Зібрались там всі: з Тернополя і області, з Волині, з Івано-Франківщини, MadCypha теж були. Були всі репери і, в основному, одні лиш репери, адже інтернет тоді тільки набирав оберти. Всі активнічали на форумі Вови зі Львова. вживу було добре побачитись, бо тоді ще була така ком’юніті, що їхали всі на тусовку. Я ще той час застав, відчув його.


— Зараз спільнота існує? Відчуття взаємопідтримки, єднання? 

— Існує між певними колами. Щоби весь західний реп почувався вільно у відносинах дружніх — напевно, ні. Все одно є якісь погляди, яких дотримуються певні люди. Вони об`єднуються в якісь кола. Є такий сапорт. Коли в когось щось виходить, то свої люди завжди це розносять. Але я читав таке: «Чи будеш ти любити мене, коли я стану круче?». Тому, що як тільки з`являється фактор більшої популярності, то, на жаль, наш менталітет такий, що основна маса живе в скруті, і як тільки в когось щось отримується, то він не може на фоні свого его це адекватно сприймати. Саппорт руйнується, коли у людини щось виходить.


— Чим ти займався у Львові? Музика, як я розумію, тебе забезпечити не могла.

— Так, я у Львів приїхав заради студії Kickit Records, бо я міг працювати на ній безкоштовно, ще й записуватись. Я там більшу половину альбому зробив. Приїхав і зрозумів, що можна і писати людей, бути за звукорежисера, записувати реперів. Я писав їх, звідти мав якийсь свій відсоток. Потім перед переїздом я вдарився в монтаж відео, бо ми живемо у еру відеоконтенту, треба робити самому, а не просити людей. Я вирішив, що маю сам собі робити сторіз, відео. Став ще й робити відео на замовлення. Не застілля з весіллями — не стягнув, не взявся, бо люди просто піздєц. Ця атмосфера… Дуже не моє. Плакати хотілось. Просто сидиш матюкаєшся, на людей, на відео матюкаєшся. Я не витримав. І я заробляв відео, записом інших людей. Зараз лишаюсь на етапі відео, оскільки закрилась студія. Це більше фріланс, і все-таки з хіп-хопової тусовки інколи пролітає якийсь заробіток, що дозволяє за хату заплатити. Так і заробляю на життя, на шмот і т.д. 



— Розкажи, будь-ласка, про таку людину як Drud. 

— Друда я вперше побачив на тій новояворівській тусовці. Запам’ятав його ще з тих пір, бо від людини харизма бєшена. Він вривався в коло бібоєм, як і зараз. Ще й читав в кінці реп з хлопцями з гурту Символіка. Знову я почав з ним спілкуватись роки, напевно, два тому. Робив з ним інтерв`ю для Пес, do it!, власного шоу. Він тоді каже мені: треба з Рівного тікати. Я був з ним згоден, бо в глибині душі я це знав. Просто треба було, щоб це хтось сказав. Я втік, тісніше стали спілкуватись. Це крутий чувак, який постійно прокачується. Завжди качає свої скіли, щось нове для себе відкриває. 

— Ми з ним жодного разу не бачились, але щоразу, як мені про нього розповідають, перед очима постає образ такого ідейного лідера.

— Він мотиватор, так. Зараз, наскільки я знаю, він займається медитаціями і викладає медитування. До нього люди приходять на сеанс, вони п’ють чай, розслабляються. Він має сильне слово, до нього прислухаються. Так і зі мною сталося: він поспілкувався зі мною, сказав: «Ти в Рівному живеш, кожен день бачиш тих самих людей, на цьому етапі тебе все задовольняє, але потім ти виїжджаєш десь, спілкуєшся з іншими, які мають вищий рівень загального розвитку, і вони тобі вказують на твої недоліки, тоді й починаєш все це бачити». Він мені вказав так на кілька речей, я задумався, і дещо поміняв в собі завдяки Друду. Тому, так, він — ідейний лідер.

На Kickit Records він був головним двіжком, завдяки йому все працювало. І фінансова сторона була на ньому, і інші. Просто в один момент набридло те, що фінансів більше йде, ніж приходить, і Kickit Records на тому плейсі закрилась. Кожен розійшовся своїм шляхом, але ставлення до людини в мене позитивне.


— Мені завжди було цікаво, де львів’яни ховаються від туристів?

— Я спочатку думав, що вони дійсно ховаються, але є вже такий новий вид львів’ян, які люблять флексити, і навпаки ходять там, де туристи, аби показати, що вони круті. Тому вони тусуються в центрах, там де всі, але так, як ти думаєш, думаю і я, тому, коли я собі обираю якийсь плейс, то хочеться вже відійти кудись на окраїну, туди, де свої збираються. Але деякі люблять похизуватися, тому ходять в саму гущу туристів.

Варто зайти в «Вініл» — це плейс, де можна послухати платівки, придивитися щось собі. До речі, це місце, куди місцеві артисти заносять платівки на продаж.

Є «Культурний клуб», такий само як і в Києві, то треба по карті шукати. Там також багато аксесуарів.

Ну, і напевне скейтпарк. Там збирається багато неформальних людей. Був свідком, як люди катаються-катаються, а потім стають в круг і починають навалювати реп.


— Ти відчуваєш, що львівська сцена останнім часом дає триндюлєй решті?

— Я б хотів, щоб так сталося. Я пам’ятаю, як було колись: у Львові реп-туси було мало. Умовно, Львів є центром заходу, але тут нічого не відбувалося. Тепер — все навпаки. У Львові дуже багато всього несеться. Якщо так буде продовжуватися, то, можливо, буде якийсь свій звуковий почерк у сцени. Але, наразі, із того всього, що я бачу і чую, — мені здається, київська сцена набагато сильніша. Є два виходи: або їхати до Києва, вливатися в ту сцену, або виводити ще одну сцену — свою, оригінальну.


— Твоя цитата: «Я пишу детективні вигадані історії» — це ж не про треки?

— Якраз про треки. Я люблю таку штуку, як сторітелінг. В мене є трек «Невиспані», там про детектива. Спершу йде мова про те, що детективу не дають спати, бо треба їхати на виклик. Когось зарізали. Для одних смерть — доволі прикрий фінал, а для детектива — робота, йому впадло, але він розуміє, що це треба зробити. В фіналі його вбивають, він стає жертвою пограбування, і тепер вже він стає для колег такою самою незручністю. Ще був трек “Сніг” про маньяка, який орудує в ізольованому через сніговий катаклізм місті. 

Я намагаюся спочатку вигадати історію, а потім її заримувати, тому я й так про них казав. Люблю розповідати про персонажів. Хтось робив експеримент між старшими людьми, ставив їм мій трек «Мама принца хотіла». Всі казали, що це якийсь хворий чувак з травматичної сім’ї виконує, але, насправді, я глянув, як воно відбувається навколо, взяв за основу двох персонажів — маму і тата, — бо у всіх вони є, і такий виявився трек. Я вигадую персонажів і пишу про них.


— А ти знаєш, як твої батьки познайомилися?

— Мої теж познайомилися на дискотеці. Але появився я значно пізніше, вони жили разом, роки два-три, а потім вже мене запланували. Приємно знати, що ти запланована дитина.




— Які ти бачив коментарі стосовно цього треку?

— Це для мене лакмусовий папірець, який я можу закинути людям і зрозуміти, чи свідомо людина мислить. Табір ділиться на двох: хтось каже, що це веселий трек, який говорить про сумні речі, а хтось каже, що це серйозний трек, який говорить про сумні речі — це перший табір. Другий каже — це брєд, це нереально слухати, це пошлість, як таке можна писати про свою маму, про свого тата, це гріх. Такі люди просто не зрозуміли.


— Він справді дуже неделікатний.

— Так. Я спеціально робив грубо, щоб на це звертали увагу.

Так відбувається в моєму оточенні, коли мої знайомі, мої однокласники обзавелись сім’ями. Я на все це дивився, дивлюсь зараз після того, як з’явилися діти… Реп-групи, наприклад, якщо два чувака об’єдналися щось зробити спільне, але в них немає спільних ідей, вони просто хочуть спробувати заробити, чи ще щось — в них буде дуже багато суперечок. Напевно, не маючи ідейного зв’язку — такі люди довго не протягнуть. Так само і в сімейному, коли ви одружуєтесь, тому що в вас дитина і все. Коли ви мусите миритись з непримирими типажами людей в своєму житті — це потім переходить в розводи, нещасливе дитинство. Я писав про це жорстко, тому що це жорстко.


— Ти думав поїхати з країни на заробітки?

— Одного разу думав, але щось не захотів. Я думав такий варіант: поїхати в ознайомчий тріп Європою і пробивав методи заробітку на місці. Наприклад, приїжджаю в Прагу, де я можу за день-два трішки підзаробити грошей, щоб залишитися в Празі, подивитись все, а потім виїхати, щоб в мене знов були кошти на інше місто. Але я стикнувся з такими людьми, що казали: «Та нє, ми так не робимо, ми не працюєм, ми їдем, гуляєм, їдем дальше». Я зрозумів, що так не зможу, тому моя авантюра провалилася. 


— Я, звичайно ж, про трек «Вафлі».

— «Вафлі» написаний друзям, які їздять. Взагалі, це трек, стосовно менталітету. З Радянського Союзу лишилось, що все добре, лиш не в нас, і якщо з Польщі привозять, то воно по-любому краще.

Змінити цей менталітет вже не в наших силах, а швидше лежить на плечах молодого покоління. 


— Яка з пісень альбому тобі далась найважче?

— Це пісня «Але», де взято за основу хук гурту 5’nizza. Я почув той біт, і мені наспівувався цей трек, чомусь. Я розумів, що не можу його переспівувати і довелось викручуватись з ситуації. Те, що приходить перше в голову, під музику, я вважаю правильним – це зразу щирі емоції йдуть. В цілому я намагаюся виконувати і вокальні партії сам, щоб в цьому розвиватись, може в мене не до кінця все гарно витягувати виходить, але сучасні приклади показують, що самобутність все рівно буде оцінена. Тут я довго працював над бріджами, пітчами, тому він мені важливий. Він кричить, що ми чекаємо всього хорошого, але в нас живе забагато «але».


— Цитата: «Так багато ідей залишилися планами, хороших людей назвали невдалими». Це про артистів, які не побачили успіху?

— Так, я саме про це кажу. Коли списують з рахунку людей, які, можливо, були занадто вразливі, щоб пережити це і лишитись в творчості. Це не тільки про реп, а про творчість в цілому. 


— В тебе був такий конкретний випадок?

— Зі мною — ні, але по дрібничках я дуже часто це бачу. Часто на моїх очах принижують вміння певної людини, в якій я, наприклад, бачу великий потенціал.


— Тебе не напрягає, що публіка робить висновок про скіли артиста через цифри, які набирають його пісні, або кліпи?

— Це й є ця «перевернута гра». Коли раніше перевертали гру флоу, подачею, то зараз перевертають переглядами на YouTube. Як не дивно, в цьому контексті я пригадую слова Pharaoh: «Я ненавижу тебя зритель, ведь ты слишком избалован». 


— Не очікував почути від тебе цитату саме цієї людини.

— Я middle child, бачиш? За всім слідкую.


— «Проти нас одні відморозки» — також твоя цитата.

— Це такий реперський закидончик. “Або ви з нами, або проти нас”. Нічого глобального. 

Сподіваюсь, люди цей рядок на свій рахунок не сприймуть, тому що, як казав Monstr з гурту PVNCH, слухач, який слухає пісню, завжди на боці артиста. Тому коли я кажу: “Хто проти нас? Одні відморозки”, то слухач стоїть за моєю спиною, я висловлюю вже колективну емоцію. Це не про мою незгоду з іншими виконавцями, які роблять інакше музло.




— Пісня “Зав’яжу”. Вона про дорослішання, я правильно зрозумів?

— Ти правий. Про ту ситуацію, коли ти стаєш старшим і перестаєш сприймати все те, що тебе тішило в молодості. Приходиш на рейв, дивишся, як гаситься молодняк, як сильно, аж до болі в очах, світло блимає, і звук вже загучний для тебе — і пролітає мисля, що старість не радість. З віком ставиш під сумнів свої способи отримання насолоди.


— Що має трапитись, щоб фразу “Обов’язково дуже скоро зав’яжу” ти промовив відносно репу?

— Ой! Чесно, навіть не знаю, що має статися. Напевно… Ні, не знаю, навіть вигадувати не буду. Дуже люблю реп, не передати тобі наскільки. Вже було чимало штук в житті, на які можна було б проміняти музику, куди б поїхати на нагріте місце, але щоразу казав: “Чуваки, кому треба мій український реп в Європі? Він треба тільки тут” І тому ти лишаєшся. Лишаєшся і перебиваєшся тим, що є, для того, щоб робити те, що тобі подобається. Я все-таки фанат своєї справи.


— Це тобі псує життя?

— Думаю, що інколи й псує, але в більшості випадків допомагає. Псує, можливо, в варіантах вибору, бо часто вибираєш між репом і чимось іще — і віддаєш перевагу першому. Тому часом псує життя в фінансовому плані, чи на лічному фронті. Але загалом, коли пишеш трек, просто про все забуваєш. Коли гориш ним, це прекрасне відчуття. 


— Цитата: “Це Україна, братан, тут фанбази не існує. Балом править школота”. Це також “реперський закідон”?

— Те, що глобальної фанбази в українському реп-середовищі не існує, я все-таки рахую правдою. Реп буває дуже різний. Наприклад, якщо піти в Європу, там зараз хайпить лоуфайний-олдскул-реп, який базується на класиці, але новіше за звучанням. Є й новий реп. І у кожного такого відгалуження є нормальна така фанбаза, яка ходить на концерти, стрімить музіку, яка їй до вподоби. Нажаль, в нас такі щабелі репу не заповнені. Зараз в тренді новий звук, те, що чує молодь, те, що вона слухає на перервах в школі з портативних колонок. То я думаю, що це береться за основу, і ці школярі — це кістяк реп-аудиторії, яка буде ходити на концерти. Виходить, що так, балом править саме школота. Ти підлаштовуєшся під трендовий звук, але варто лише спробувати привнести щось своє, і ти одразу ускладнюєш собі подальший шлях. В таких випадках маєш когось переконувати, зацікавлювати, формувати свою базу слухачів, можна сказати, з нуля. Це супер-складний шлях. 


— Як так трапилось, що твій колега по групі Ціна Ритму став концертним емсі групи Kalush?

— Коли Псюк випустив реліз “Торба”, він, якщо не помиляюсь, не дуже давав дупля, як все правильно оформити і подати. А оскільки вони з Джонні давні друзі і походять з одного міста, то Джонні йому в один момент став допомагати зі всім для розміщення на платформах. Тоді Псюк сказав типу: “Якщо в мене щось вийде, я не забуду про тебе”. І от в нього вийшло. Коли знадобився бек-емсі, Псюк наполіг на кандидатурі Джонні, для якого це була б прокачка, а також змога отримати новий досвід і, напевне, підзаробити. 

Джонні з нами усіма консультувався, чи це не зашкварно. Я сказав, що абсолютно ні, здобувай свій досвід, який точно піде на користь тобі, і, можливо, й усім нам.


— Як тобі те, що відбувається з гуртом Kalush?

— Схоже, що вони досі себе шукають. Псюк же звучить оригінально, такого флоу в Україні просто немає, тому, напевне, за нього і взялась команда. А те, що сформувалось навколо Псюка, тільки набирає обертів. Я надіюсь, що Kalush стане пробивним клином для решти людей, які можуть з’явитись після них.


— Якби тобі надійшла аналогічна пропозиція від саундпродюсера Івана Клименко, ти б на неї погодився, чи продовжив іти своїм, більш складним шляхом?

— Продюсер багато процесів спрощує. Якщо залучена команда, артист нарешті розкривається, бо вже не сидить на кухні, не менеджерить зйомку власного кліпа, не зв’язується з усіма по сім раз, щоб вчасно прийшли на майданчик. Тому я б однозначно розглядав такий варіант, авжеж звернув би увагу на умови договору, бо коли щось отримуєш, від чогось доводиться і відмовитись. 

— Що зараз з Ціною Ритму?

— Вона жива! То ми з колегами придумали мем-внутряк, що ніби вона вмерла. То я її розвалюю, то інші учасники, але вона є, і майбутня робота, яку ми ще напрацюємо, буде присвячена тому, що ми нікуди і не йшли. 


— Саш, а що за імена ти перелічуєш у “Журбі”?

— Там зашифровано імена поетів та діячів, портрети яких зображено на нашій валюті. Я там кажу: “Слухай, старенький, що пише Френкі з твенті”, тобто це про Франка. Потім там є про “TG OG” — це мається на увазі Тарас Григорович, “майстер сотні” як MC. Далі йде “його наставник Біг Джордж” — Григорій Сковорода з п’ятихатки. А “тоді стріляє жінка міс Ел-два-нуль-нуль, з двухсотки Леся Українка”. 

А чому “Журба”? Бо література в нас суцільна журба, так склалось, що український народ багато страждав, і з пережитих подій випливала сумна література. Ми її отримали як предмет навчання в школі. Тому журба несеться і в нового покоління, і в українському репі, бо це все наслідок спадковості.


— Останнє питання. Назви три речі, які мають бути, щоб, як у финальному треку альбома, все було ахуєнно?

— Перше: займатися справою, від якої отримуєш насолоду. Бо якщо ти робиш щось, що тобі неприємно, то завжди будеш міняти свій рід занять, і так і не станеш профі у чомусь одному. 

Друге: не звертати увагу на те, що думають інші. Адже це вибиває з колії, а варто мати власний внутрішній стержень. 

Третє: забрати навколо себе хороших людей, які будуть тебе заряджати, а не тягнути з тебе енергію. Бо як казав покійний Nipsey Hussle: “Якщо люди з вашого оточення вас не надихають, це значить, що ви живете у клітці”.


Інтерв’ю: Андрій Недашківський