Афіша

Приєднуйтесь до нас!

Тексти
26 декабря 2018, 17:48

«Коли я пишу таке, то плачу» — Freel про вибитий зуб, поцуплений освіжувач і світлі обличчя Майдану

“Спалах” — дебютний сольний альбом учасника “На Відміну Від” та просто одна з найобговорюваніших робіт українського репу цього, та й не тільки цього року.

“Спалах” — платівка про крах старого життя та початок чогось нового. Це стосується як аспектів особистих для автора (стосунки з дівчиною, робота), так і більш глобальних тем (Майдан та події в країні, які стались потім).

До “Спалаху” Freel йшов довгих п’ять років — саме стільки накопичувався пісенний матеріал, який, незважаючи на термін, ані на день не втратив своєї актуальності. Це приклад нової української музики, яка чіпко хапається за оголений дріт злободенності — та при цьому нею не спекулює, а робить інформаційний фон останніх років тлом, на якому ми разом з автором живемо свої життя — закохуємось, страждаємо, творимо, осмислюємо, плануємо.

Аби не робити ще одне “просто інтерв’ю” — таких у Андрія за останній місяць було чимало — ми виписали з альбому 11 цитат та попросили Фріла їх прокоментувати.

Придбати альбом можна на стрімінг-сервісах: Apple Music | GooglePlay

“Я написав вам альбом, точніше, для себе його написав”

Автор рецензії на ”Спалах”, яка вийшла на сайті Neformat, написав, що ця пісня – “предъява самому себе”. Так і є. Її написано останньою, це помітно навіть по продакшну.

Цей альбом все-таки більше потрібен мені, аніж людям. Коли я роблю музику, то відчуваю, що живий. Коли я її не робив, було пусто. Коли я заробляв багато грошей, у тому числі гострайтінгом, мені все одно було пусто.

“Ці кляті альбоми так довго не пишуть”

Альбом завершується піснею “Скоро відкриється метро” з Ділею, мелодія до неї була написана майже хвилина до хвилини з початком Революції. Ми сиділи у Ділі на Дружбі народів, він щось награвав, а я в стрічці новин побачив, що починається двіж. Кажу: “Дядя Едік, давай ввімкнем веб-камери, подивимось, що там відбувається на Майдані”. “Дядя Едік” — ми часто його так кличемо. Перебираємо всі веб-камери — з Головпоштамту, з Будинку профспілок, — а вони вимкнуті. Думаєм: невже в наших дебілів вистачило мізків вимкнути їх? Виявилось, вистачило. Тоді ж ми зібралися на Майдан. Тож можна сказати, що альбом писався з 21 листопада 2013 по літо 2018.

“Клянусь половиною зуба, що я відбив мікрофоном в 2005-му”

Того року ми виступали в Черкаському Будинку офіцерів на брейкданс-фестивалі. Я стрибав на сцені і вибив мікрофоном половину зуба. Дочитав реп і пішов. Мій колега по “На Відміну Від” під час виступу цього не помітив, та навіть я не відчув. Це ж нерв, така ниточка висить. Я за ту ниточку — і думаю: “Шо такоє? Де зуб?” (сміється). Ну і все, в мене нарощений з тих пір.

Українські хіп-хоп фестивалі початку нульових — це дивовижні речі. У 2006-му нам не вистачало грошей на переїзд в Київ, і ми поїхали в Тернопіль, вигравати реп-фестиваль. Це тільки в двохтисячних так можна було: “Де б нам заробити грошей? А поїхали на фестиваль!” (сміється). Наступного ранку виходимо з клубу з повними кишенями бабла, виграли реп-фестиваль, все окей, поїхали в Київ!

Організатором того фестивалю був Стас Чорний, з яким я і досі дружу, у якого я й досі пишуся. Того ж року він нас вдруге запросив виступати в Тернопіль. Концерт-фестиваль відбувався в кафе “Анастасія” (сміється). Ми приїздимо, приходимо в “Анастасію”, а нам Стас каже: “Слухайте, хлопці, є сцена, але її треба принести”. Ми йдемо за сценою, Стас десь знайшов складну конструкцію, вона стояла у його бабусі в квартирі. І от ми несемо ту сцену разом з іншими учасниками фестивалю, щоб було на чому виступати.

Один репер читав сумну пісню — і під час свого виступу розприскував в повітря сльозоточивий газ. Чувак, напевне, хотів, щоб всі заплакали (сміється). Я стою і розумію, що пісня не настільки сумна, щоб я плакав, але, блін, я плачу!

Ще історія: була одна дівчина. Не хочу називати ім’я, вона насправді хороша людина. Багата. По українським міркам казково багата. Її батьки десь працювали великими шишками за кордоном. Вона була до нестями закохана у Бєляєва. Пам’ятаєш, в ті часи, щоб поповнити рахунок на мобільному потрібно було ввести код з картки? Так от вона мені щомісяця надсилала той код і казала: “Поповни Андрію рахунок, щоб в нього були гроші на телефоні”. Мені спочатку було це якось дико, але вона завжди так чи інакше знаходила способи поповнити йому рахунок, терміналів тоді ще не було. Я йшов, непомітно брав телефон Бєляєва — у нас були однакові “нокії”, ніби я переплутав, і вводив той код. Типу: “Чувак, сорі, я знову поповнив тобі телефон”.

Ця дівчина постійно організовувала наші виступи. От уяви: нас запрошують в Шепетівку. Вже багатообіцяюче звучить, так? Ми приїжджаємо, Бєлєяв переживає, бо купив собі нові білі “найки”, а в Шепетівці дороги подекуди відсутні як клас, і ми йдемо по бруду, “найки” в говні, йдемо і нервуємо. Ми кликали усіх на виступ: “Приходьте в шепетівський клуб!”. Коли ми прийшли, з’ясувалося, що це не клуб, а підвал музею імені Островського. Ми спускаємося в підвал — а там його золоте погруддя стоїть!

Тоді у нас була своєрідна репутація, тому, щойно ми прийшли, нам повідомили: “Пацани, алкоголю в нас немає, але з дев’ятої вечора можна робити коктейлі, в яких доля алкоголю — 25%. Та для вас можемо зробити, щоб було 50%”.

Це підвал, де в стіні є вікно. Для того, щоб виступати, ти маєш залізти на підвіконня. Важко уявити, я знаю. Приїхало багато людей… Ну, коротше, ми чули, як вони вибирають, хто з них кого з нас буде пи***ти. В цей час ми стоїмо в вікні того підвалу музею і читаємо свій реп.

Ці чуваки до нас заслали “гонца”, який ненароком спитав, коли ми збираємося їхати. Я йому сказав, коли саме, а потім зрозумів, що час вшиватися. Ми приїхали на вокзал, купили квитки на потяг раніше, здали старі квитки, сіли в купе, і при світлі “нічничків” рахували гроші.

Ще нас запрошували в одне маленьке містечко в Рівненській області, в якому, як виявилося, є лише одна вулиця. Коли викликаєш таксі, там просто питають: “До якого будинку подавати?” Разом з нами там виступав один київський реп-дует. Та дівчина, оскільки вона була закохана у Бєляєва, здала нам їх, і розповіла, що вони згодні були виступити безкоштовно, але за умови, що всюди, на всіх афішах, буде написано, що хедлайнери — вони, а не ми. Ми сказали: “Окей, між тим і іншим ми вибираємо гроші” (сміється). Там ми теж заробили купу бабла. Це також був день міста, ми відвиступали, йдемо зі сцени, і майже вся молодь йде за нами. Ми стояли та пару годин роздавали автографи, фотографувалися. Їм так сподобалося, що потім діти нам писали: «Будь-ласка, можете ще раз приїхати?». Я кажу: “А яка програма? Фестиваль, сольний концерт?”. Відповідають: “Та нє, просто пороздавайте автографи”.

“Моя фірмова страва – несамовита самота”

“Чорнозем” — теж пісня 2014 року. Мені було дуже самотньо. В мене щойно розпався гурт, в країні відбулася Революція і починалася війна, в мене закінчилися гроші. Я мав здоровенний конверт з баксами від гострайтингу, і тягав звідти гроші. Вони закінчилися. Від мене пішла дівчина, з якою в мене були довгі стосунки. От я сиджу: в мене є квартира, за яку мені нічим платити, в мене є мінімум коштів на їжу, і я не розумію, що мені взагалі робити. Я собі сказав: “Пишу альбом!”.

“Коханий, тут зв’язок поганий, зйомки далеко”. Я сподіваюсь, коли ти з ним єб***ь, то ти виймала своє серце й клала у стакан із Джеком, чи що ви там пили для розігріву, мразь”

Її фраза, от прям цитата.

Про зраду дізнався, коли прочитав її переписку, а за кілька тижнів, коли вона вже поїхала, з’явилися фоточки з новим тіпочком, і пазл склався остаточно. Це був дуже великий удар по его мого розміру.

“Я скоро буду, кохана, востаннє збрехав”

Це слова ліричного героя, людини, яка їде на Майдан у 18-му тролейбусі. Він думає, що скоро повернеться, але мимоволі бреше. Він думав: “Та ну, я зараз віднесу покришку, перетягну якийсь мішок, може, посиджу біля вогнища і поїду собі додому”. І не повернувся.

Є така штука: я дуже боюся, що мене звинуватять у кон’юнктурщині. Пісня “Скоро відкриється метро” була готова ще під час революції. Я не викладав її, бо боявся почути, що намагаюся виїхати на такій темі.

Так само був готовий і “Чорний дим”. Він пролежав, як для мене, недовго – півроку. Я, здається, виклав його на річницю Революції. Він дуже зайшов, його запостили майже всі патріотичні пабліки. Я рахував сумарну аудиторію: три мільйони людей. Пам’ятаю, що Бєляєв мені сказав: “Чувак, ти його рано виклав, треба було почекати ще”. Типу, він мав настоятись і тоді його б прийняли інакше. Чех, мій ліпший друг, сказав, що є дві хороші “майданні” пісні – мій “Чорний дим” і “Пливе кача” у виконанні Піккардійської Терції. Для мене похвала від такої прискіпливої людини, як Чех, важлива.

Я впевнений, що якби виклав пісню під час Революції, думки розділилися б 60 на 40 – на людей, які б підтримали, і на тих, хто сказав би, що я хочу попіаритися. А зараз — на чому я хочу піаритись? Я зараз викладаю пісню про війну – вона центральна на альбомі. Наразі війна не гостра тема, абсолютно. Зараз гостра тема – не знаю, комуналка, наприклад. Очевидно, що це не спосіб хайпанути. На фронті вже давним-давно нічого гострого не відбувається (розмова відбулася до введення воєнного стану в країні — ред.).

Коли я пишу таке, я плачу. На цьому альбомі багато пісень, під час написання яких я плакав. Не спеціально, так вийшло. Є щира емоція, її дуже багато, в мене якась аж занадто розвинута емпатія.

“Здається, це останній залп, останній спалах”

“Спалах”, центральний трек альбому. Конкретно цій пісні та й усьому альбому я завдячую Стасу Чорному. В мене не було схеми, по якій я можу зробити альбом. У мене вже було записано кілька пісень, та не було системи, розуміння, як все це скласти докупи. Я подзвонив Стасу і він запропонував: “Давай щоп’ятниці ввечері по три години ми займатимемося твоїм альбомом”. Ця схема спрацювала.

Я завжди знав, що у п’ятницю залізобетонно маю закінчити роботу, здати матеріали раніше, замовити таксі і поїхати до Стаса. Ми сиділи і працювали. Стас надвідповідальна людина і за увесь рік у нас вилетіло буквально пару п’ятниць, коли ми подорожували, наприклад.

Стас з музикою може робити все. Мені важливо записуватися саме з ним, я пробував писатися з іншими саундпродюсерами, але з ними некомфортно. Зі Стасом я ще з 2009-го, майже десять років. Він знає, що я відчуваю, знає, що я вмію і йому не все одно. Є саундпродюсери, до яких ти приходиш і вони кажуть: “Ну, нормально”. А Стас каже: “Вірю”, “Не вірю”, “Чувак, от тут інший акцент”, ще щось, вносить корективи, пропозиції. Він вкладає душу, і робить це щиро.  

Пісню “Спалах” ми робили півтора місяця щоп’ятниці, бо над музикою працювали різні люди, я спочатку приїжджав до Ділі, ми щось награвали, але від тих сесій нічого не залишилося, тільки гітарна партія. Потім ще були проекти, які до мене не дійшли, і Стас переграв все з нуля.

“Спитайте в Гриця, чому йому не спиться? Бо він давно у Польщі на полу-полуниці”

За кілька тижнів до отримання безвізу, в березні минулого року, ми з дівчиною прийшли в німецький візовий центр, щоб отримати візу. Вирішили їхати на мій день народження, не чекати безвізу, бо його постійно переносили. У візовому центрі у мене були дві цікаві зустрічі.

Підходжу до вбиральні, звідти вивалюється звичайний такий провінційний чувачок. Їх приїхало кілька двоповерхових автобусів. Він різко відчиняє двері, дивиться на мене, і вигукує: “Та шо, це все зря було, б***ь, що ми тепер до них їздимо полуницю збирати? Мабуть, щось не так?». Подумав — а і правда, щось же не так.

А через кілька хвилин зустрів в тому ж візовому центрі кіборга з аеропорту. Ми з ним були знайомі, він герой фільму Леоніда Кантера “Добровольці Божої Чоти”. Думаю, невже і він на полуницю? Підходжу, вітаюся, питаю — а ти куди їдеш? З’ясувалося, що на навчання, наскільки я пам’ятаю, в табір НАТО.

Мені й самому надходили пропозиції щодо еміграції. Всі кажуть зараз, що все погано, тарифи зросли, ще щось. А озирнешся — той квартиру купив, інший тачку не на “бляхах”, третій ще щось. У всіх з мого оточення життя стало краще.

Один з моїх начальників часто говорить, що Україну загубили на Майдані. Постійно відповідаю — сорян, особисто я став жити краще. В нього є аргумент у відповідь, що це моя заслуга, бо у мене десять робіт — так, але я відчуваю, бачу, що Україна — це країна, в якій зараз відбуваються зміни. І це наразі найважливіше.

“Ти крадеш в офісі у туалеті папір”

Не зовсім правда. Я вкрав освіжувач, так, в мене настільки не було грошей. Я в такій був сраці, тяжко навіть уявити. Був 2014-й, не вистачало на їжу, серйозно. Їв каші. В кращому випадку – каші і сосиски. Пам’ятаю, Чех, знаючи, що у мене з грішми не дуже, одного разу віддав мені свою премію — здається, 300 чи 400 гривень. Для мене тоді ці кілька сотень, в принципі, визначали, що я буду їсти.

За кілька місяців до Майдану закінчилися всі мої гострайтерські історії. 11 вересня 2013-го Бєляєв покликав мене на зустріч у присутності одного з наших продюсерів і повідомив про те, що він буде робити сольні пісні російською мовою. Я відповів, що в такому разі робитиму сольні пісні українською.

Я розумів, що до того все йшло досить давно, і спитав, як він буде себе позиціонувати — як, наприклад, учасники “Касти”, які зазначають, що вони є членами колективу, чи ні? Бєляєв сказав, що ні. Тоді я зрозумів, що це, певно, кінець.

“Не люблю, коли казали, що включать музло – а ввімкнули руреп”

Уяви собі: тусовка, і хтось замість того, щоб включити A$AP Rocky, вмикає Вітю АК. Мало російських реперів звучать круто, хоча останнім часом жанр там дуже розвинувся. От нещодавно я розмовляв з бітмейкером Сиром, він розповідав, як їздив на відпочинок десь на дачу і у сусідів була вписка. Він слухав, що вмикають: ЛСП, Корж, ATL, Скріптоніта. В принципі, от і все.

“Вона біжить — така красива, така розхристана”

Це про мою куму, Іру Цілик. Це історія про ще одну нашу нічну поїздку на Майдан. То був для мене переломний момент, коли я зрозумів, що на таке здатен: серед ночі зірватись і їхати. Я вже казав, що за три місяці до того Бєляєв повідомив, що робитиме пісні російською. В мене були якісь творчі переживання, я не знав, що мені робити. Тієї ночі я зрозумів, що моє головне завдання – розвивати українську культуру, україномовну культуру.

Табір Майдану — то була інша країна. Коли я зараз опиняюсь в приємній компанії, я відразу думаю: “Блін, наче на Майдан потрапив”. Світлі обличчя, всі відкриті, як на мене – там були кращі з кращих. Там я відчував, як в мені формується стрижень. “Як у підлітка з інтернату”. Я відчував: я там, де мав бути стовідсотково, хоч і допомагав у якихось дрібницях: носив шини, мішки, просто стояв, був пікселем.

Мені було гидко, коли я приїздив на Майдан після Революції. Майдан закінчився в останні дні лютого. Потім там робити не було чого. Правильно було там лишатися до тих пір, поки Верховна Рада не прийме необхідні рішення.

Альбом закінчується скандуванням фрази “Вставай, Київ, вставай, Україно!”. Запис було зроблено тієї ж ночі, про яку пісня, 11 грудня 2013 року. Ця фраза, ця ніч символізує те, що я й сам встав, сформувався. Став сильним.

Андрій Недашківський (the-flow.ru)

Опубликовано 26 декабря, 17:48