new

Афіша

Приєднуйтесь до нас!

Тексти
17 января 2018, 22:14

«Замість того, щоб підставити плече, ми підставляємо підніжку»: інтерв’ю з Дельтою

З такими людьми, як Дельта, потрібно говорити вживу – тим більше, що ще жодного великого, справжнього інтерв’ю у нього не було. Я довго чекав, поки буде привід для розмови, і от нарешті він з’явився – Дельта оголосив про випуск альбому «При5». Ми зустрілися у скайпі, і проговорили цілих півтори години. Розмову почав сам Дельта.

Знаєш, ти сьогодні попросив послухати альбом – я і справді собі подумав: ми наче і не мали говорити про альбом, але з іншого боку, про що ми будемо говорити, як ти його не чув?

А чому у тебе немає ніякого промо альбому?

Та бо воно нікому не треба просто. Як виходить – всі оці наші репери, вони живуть в своєму тісному світі і граються в реп, який вони бачать в інших країнах, який набагато масштабніший, а вони цей масштаб збільшують до локального явища. Знімають промо-відоси, роблять афіші для тус, проводять презентації. Але афіші ніхто не бачить, кліпи ніхто не дивиться, на туси ніхто не ходить. І от вони в своєму тісному світі живуть і займаються самообманом. Я останнім часом з реперами спілкуюсь дуже мало, більше із цивільними людьми, і бачу, що ці два світи дуже  далеко один від одного!

Цивільний світ від світу, в якому живе український реп?

Так! Я от спілкуюся з людьми із різних кіл – і з дівчатами, і з хлопцями. І я уявлення не маю, хто з них міг би дати мені послухати україномовний реп. Люди абсолютно далекі від цього, тому я не став заморочуватись.

Я чую розчарування в твоїх словах.

Не хочеться соплі пускати, почувати себе ображеним на цілий світ – я з цим давно змирився і все це сприймаю з посмішкою, значить, так воно і є, значить, це нецікаво широким колам. Я нещодавно думав над такою теоремою: є людина зі своїми смаками. Наприклад, вона слухає Висоцького, читає Агату Крісті і дивиться Сімпсонів. І чим більше у тебе таких специфічних смаків, тим менше людей з тобою будуть по ним співпадати. І, відповідно, те, як я подаю свій матеріал, через свою призму – швидше за все, є мало людей, які бачать його так само, і вони викупають те, про що я кажу, і їм від його кайфово. І от виходить, що у мене є слухачів 300, наприклад, і якщо я їх уявлю в одному приміщенні –  то це дуже круто, це досягнення для мене. Але чому  я відмовився від останніх запрошень на реперські туси – бо що я там є, що мене немає – кількість людей однакова. Що ти є, що тебе немає – кількість людей та сама. Будь-який репер чи гурт, якого не назви – його присутність на кількість глядачів не впливатиме.   

У тебе не було думок зібрати цих 300 людей в одному місці?

А як? Вони ж по всій Україні! І практично це неможливо зробити. Тому і приходить так мало людей. В одному місті – 10, в іншому – 10, от так і виходить. Я не хочу сказати, знаєш, так часто говорять: «Моя музика елітарна, тому її ніде немає». Я так казати не хочу. Я бачу ситуацію так: ті треки, які роблю я, і те, як я до них підходжу, що я вважаю в цьому найголовнішим – не так багато людей бачить реп так, як я. Я знайшов для себе таке пояснення. Це не значить, що це погано, але так є. От тому я і не робив ніякого промо.

Саме з розмови з тобою почалася серія колонок у нас на сайті про проблеми українського репу. Розкажи, як ти бачиш ситуацію, які теми ще потрібно підняти?

Мені часто пишуть: «Заціни трек, заціни демку, дай пораду». Останнім часом я кажу – пацики, ви знайшли у кого питати. От зараз на rap.ua вийде це інтерв’ю – і всі коментарі під ним будуть типу «А хто це такий?». Що можна питати у мене, якщо я стільки років  у цьому варюся і нічого не добився?

Але люди, певно, хочуть поради щодо тексту, техніки, подачі – а не про те, як пробитися.

Часто питають поради і щодо якихось таких питань! Я завжди кажу: роби те, що тебе пре! Я можу сказати, що цей текст, наприклад, слабкий, але купа народу це може схавати. І тому говорити про якісь проблеми репу – аналогічна ситуація.

Як ти вважаєш, які ще теми необхідно підняти?

З одного боку, якісного матеріалу стає все більше, всі вже навчилися читати, попадати в біт, всі мають доступ до хороших бітів, багато людей навчилося гарно зводити ці тртеки. Але з іншого боку воно котиться все назад, в минуле. Читаю коментарі в різних пабліках: «Скоро український реп вистрілить, бо хтось там побував на обласному телебаченні!», або «Хтось відомий репостнув якийсь кліп – значить, скоро прийде визнання»! Але це нове покоління, яке не знає, що 5 років тому було абсолютно те саме. Ми були на телебаченні, були в ротаціях там. Є вікова категорія людей, які дуже активні в реп-колах, наприклад, з 18 до 21 років. Вони слідкують за цим, після 21 знаходять інші захоплення, з’являються інші люди, які вже підросли. І вони не знають, що було кілька років тому – ми топчемся на місці, а люди вірять, що реп за крок до якогось прориву.

Тоді якого кроку нам не вистачає?

Реально, я не знаю. Я спілкуюся з різними людьми, не з реп-кіл. І вони сприймають реп адекватно, їм навіть може щось подобатися. Я ніколи про реп ні з ким не заводжу мову, і ніколи не кажу перший – що я, мовляв, займаюся репом. Завжди це хтось якось з’ясовує, і потім з цікавості мене запитує. І є люди, яким справді щось сподобалось, якийсь трек вони навіть цитують, але вони не будуть його слухати, і я не знаю, чому, це ніби щось чуже для них.

Я тобі нещодавно показував відео, як мої друзі з Донецьку їдуть по Києву і кричать твої треки, знаючи їх напам’ять.

Ну, це феномен, інакше не назвеш. Час від часу якісь незнайомі люди присилають, наприклад, відео зі Штатів, як вони їдуть в кабріолеті по Флориді і також там на всю катушку грає…

Тебе це надихає?

Раніше надихало, але я зараз розумію, що це тимчасові спалахи, які ні до чого не призводять. Чи там, наприклад, коли впізнають в маршрутці або на вокзалі у іншому місті. Сидиш от в маршрутці і бачиш, що на тебе палить компанія, боковим зором відчуваєш. Вже якось і некомфортно почуваєш себе – не думаєш, що це зв’язано з репом, думаєш, може, у тебе там, наприклад, худі брудне. Вони потім набираються сміливості, підходять – ми тебе бачили там-то. Це приємно, але це ні на що не впливає.

Які проблеми українського репу ти б міг назвати?

Я фанат цієї справи, і я якось особливо фільтрую і слухаю український реп, я бачу там багато класного, стильного, технічного, але я не можу глянути на нього збоку, поглядом незаангажованої людини. Треба дивитися, як вони – мені шкода, що я не можу свій трек послухати збоку, хотілося б оцінити, як він сприймається з одного разу. Так само з українським репом – проблема в тому, що його не сприймають серйозно і не слухають. Треба залізти в голову потенційним слухачам і подивитися, що їм там не так.

Я от другу колонку пишу про відсутність консолідації.

Реп – це жанр, який збирає у собі складних людей, якийсь такий феномен. Як не крути, він сприймається не як музика, а як спорт, як змагання, і через те замість того, щоб підставити плече, ми підставляємо підніжку.

Ти розрізняєш російськомовний та україномовний реп з України? Вважаєш російськомовний реп, який роблять у нас, українським репом?

Однозначно розрізняю. Не вважати російськомовний реп, який зробили в Україні, українським, було би неправильно – це була би образа для тих людей, які говорять російською, але вважають себе українцями. Але я не вважаю його конкурентоспроможним на фоні російського репу. Я багато читав в коментарях, що насправді багато в Україні російськомовного репу, який поважають в Росії, що ми багато про кого не чули або взагалі не знали, що вони з України. Ти таку тему підняв – одразу неясно, як треба відповісти, тут потрібна політкоректність, якщо ти не Papamavpa.

Читав твоє старе інтерв’ю – в ньому  ти робиш акцент на тому, що телебачення не звертає увагу на український реп. Думаєш, у 2016-му так важливо бути на екрані? 

Дивно, що я говорив про телебачення, це такі вже затерті фрази, дивно, що я говорив про це. Як не крути, ТБ – один з шляхів популяризації,  навіть з теперішнім рівнем розповсюдженості інтернету. Якщо є можливість крутитись по М1, М2, OTV – які там ще у нас є музичні канали – це однозначно не зашкодить. Коли я заходжу у якусь забігайлівку, фастфуд, де висять плазми – там завжди крутяться ці канали, а там багато молоді тусується, багато хто дивиться.

Пару днів тому Франик з Андрутів запитав у мене, чи бачу я себе флагманом україномовного хіп-хопу. Я віджартувався і сказав, що, мовляв, певно, кожен з нас бачить себе ним, але одразу подумав про тебе.

Я слухаю багато польського репу, є там цікавий персонаж, який мені чи не найбільше імпонує звідти – Guralesko, він часто вживає термін «месія репу» – типу це він. І знаєш, в його бік з цього приводу взагалі не бачу хейту. А от в нас, я більш ніж переконаний, всюди, де будуть проскакувати такі слова, як флагман, авангард, той, хто задає курс, тенденції – автоматично буде харіво. Люди почнуть скреготіти зубами і ставитись погано до цього персонажа.

Про месію зрозуміло. А чи відчуваєш ти якусь місію?

Мабуть, раніше більше в репі було чогось вищого, я більше відчував це як своє покликання, як можливість озвучувати вільні думки, які є в головах багатьох людей, але вони не можуть їх сформулювати. Зараз це більше можливість самовираження. Я не почуваю себе МС, який повинен вчити, виносити якусь істину, це не про мене.  

Давай поговоримо про альбом.

Ага, про те, що ми з тобою обидва не чули.

Точно. Чому «При5»?

В цьому вся фішка, щоб людина включила перший трек, прослухала, і зрозуміла паралель – не хочеться озвучувати це поки що. Там нічого конгеніального немає, але хоча б якась мінімальна інтрижка є.

Можна цей реліз назвати концептуальним?

Напевно, емоційно я б назвав його таким, бо по самих треках я пробував охопити якісь різні аспекти життя, навіть по настрою я писав так, щоб реліз не звучав одноманітно і монотонно. А емоційно якась червона ниточка, яка проходить крізь треки –  є. Хоча так, певно, кожен може сказати – зібрати якийсь мікстейп і сказати, що він концептуальний. Просто у мене з’явився цей трек, «При5», і ми вирішили зразу поставити його першим...

А хто – «ми»?

Наша маленька команда! Ну, хто працює над релізом: я, Рокс і Фрешик. Люди, які ніколи разом не бачились, роблять концептуальний реліз. І от ми вирішили поставити той трек першим, щоб він задавав настрій на прослуховування решти пісень. А, ні, перепрошую, нас четверо працювало над альбомом – бо є ще людина, яка терпіла усі оці мої тисячі дублів, які я робив, поки писав, на студії звукозапису - Тен.

Розкажи історію створення релізу, від початку до кінця.

Знаєш, у мене вперше в житті таке сталося: новорічна ніч на 2016 рік. І от я першого січня сів і подумав, що останні роки щось ідуть безпонтово абсолютно. Як зараз пам’ятаю: я сів і вирішив, що цього року випущу якийсь повноцінний реліз, сів і почав писати. Тумблер «вкл» в голові спрацював, і я почав писати текст, штурхати Рокса щодо бітів, налаштовувати його на те, що ми не просто над синглами будемо працювати, а над релізом, почав шуршати, хто все це діло зможе зводити. Нібито вісім треків – не така велика кількість, але ми цілий рік працювали над ними. Останні куски текстів я вже осінню дописував – ніби і застою не було ніякого, але знаєш, як воно буває: тут був текст, але не було біта – підганяли біт, тут навпаки, з записом не все так просто.

А чиї біти на альбомі?

Все чисто Рокс. Дуже часто роблять альбоми, які виходять цілісними, коли люди працюють з десятком бітмейкерів, але мені це якось складно. Мені зрозуміліше, коли є конкретно ти і ще одна людина, от у вас такий тандем, в результаті мені здається, що робота – не в плані процесу, а в плані кінцевого результату – виходить ціліснішою. Та і простіше працювати з однією людиною, ти текстами задаєш йому певний настрій, він це в себе вбирає, відчуває атмосферу, і музично доповнює текстову частину. Спочатку я писав тексти і Рокс писав на них біти, а потім вже він пропонував мені біти, які, на його думку, підходили для альбому.

Знаю, що тобі доводилося їздити в інше місто для запису.

Я їздив записуватись в Луцьк. Насправді в тих поїздках нічого такого не було – 90 кілометрів на маршрутці. Зранку туди, ввечері назад. Дуже важко було поєднувати це з тим, що у мене на вихідних завжди ігри були.

Футбол?

Так, наприклад, в неділю у нас гра на виїзді, ми зранку стрибаємо в автобус, і повертаємося вже ввечері. Таким чином, у мене лишається тільки субота, для того щоб поїхати на студію – в обід я вже мушу бути на студії у Тена, на «Обісраться запис». Всього я їздив чотири рази, за одну поїздку по два треки ми записували.

До речі, розкажи про футбол.

Я грав у футбол завжди. В дитинстві ходив на тренування, потім грав за школу, а потім поїхав в університет, і там було, грубо кажучи, не до футболу, там ми тільки гробили здоров’я, а потім я повернувся сюди. Я раніше, в юності, навіть і подумати не міг, що я зможу грати за команду свого міста, Нововолинська.

Я приїхав сюди, в Новік, роботи у мене не було, я стояв на біржі, і це якраз була весна. У мене тут під боком штучний майданчик. Я думаю – тупо вдома сидіти, і почав кожного дня туди ходити. Там раз чи два в тиждень збираються старші, серйозніші гравці, я познайомився з ними, і один з них запропонував створити міні-футбольну команду і виступати з ними різних турнірах: на міських, на область. Я почав грати там, потім на одному такому турнірі в місті до мене підійшов тренер команди, яка грає у районному чемпіонаті, і я почав грати за смт Жовтневе. А цього року мене запросили у нововолинський «Шахтар».

Тобто це як друга робота? А що входить у твої обов’язки, який у тебе графік?

Тренувань багато – ну, зараз зимова перерва, тому навантаження трохи менші. А так – в неділю гра, а у вівторок, середу, п’ятницю і суботу тренування, тільки два вихідних на тиждень.

До речі, а що за перша робота у тебе?

Та в офісі сиджу до шостої години, а потім як всраний віник лечу на тренування, бо не встигаю. Після тренування приходжу додому близько дев’ятої, повечеряв – і спати, в такому режимі вже досить довго. Зате немає часу забивати голову дурницями.

Давай повернемося до альбому – хто на фітах?

Ха-ха-ха (з сарказмом).

Ну, наші читачі ж не в курсі.

Фітових буде три треки. Між іншим, не знаю, чи хтось звертав увагу, чи ні, але за весь той час з тих пір, поки я пішов з Ароми, я не записав жодного фіта свого – нікого не запрошував. І це перший реліз, де я себе трохи розбавив. Ясна річ, я запросив людей, яких вважаю цікавими, людей, з якими я нормально можу поспілкуватися в реальному житті, які роблять хороший реп, які роблять його за принципами, близькими до моїх, у них цінності в репі дуже схожі з моїми. Я обережно підбирав людей і треки між собою. Коли я написав куплет до «Катеначо» – одразу кілішнув, що це має бути фітовий трек. Це лонгміксом не назвеш, але дуже давно я не бачив, щоб така кількість людей збиралась на одному треці. Людей, які не надто один з одним спілкуються, хоча гарно відносяться один до іншого, але майже не спілкуються. Я почав думати: так, хто зможе добре запригнути на такий трек? В першу чергу відштовхувався від футбольної тематики. Я одразу зрозумів: Фріл, Аскет і Вова, я знаю, що ви всі троє викупаєте і любите цей вид спорту, і що ви відчуєте трек. Я коли писав свій куплет – кинув куплет Роксу, – він не зрозумів нічого. Я кажу: блін, я там такі панчі понакручував, такий задоволений собою! Рокс послухав: ну,я зрозумів, що то про футбол (сміється).

Важливо було знайти людей, які зрозуміють, що накрутив я – і я одразу подумав про вас трьох.

На другому треці буде PVRVNXID, я давно хотів фітанути з ним, я знаю його давно, він пройшов різні етапи стосовно поглядів на реп, і от пару років тому він залип на типу трепі, кодеїновому такому, його ні з ким не сплутаєш.

Ще на один трек залетить Рома Майк – буде трек по типу «О2». Якщо, до речі, говорити про флагманів – то я до того не чув треків інтимної тематики, може, вони є, але я не чув. Коли я випустив «О2» – мені дуже сподобалась реакція, багато цивільніших людей гарно про нього відгукувалося.

Не вперше за нашу сьогоднішню розмову я чую про «цивільних людей» – мені здається, що тобі ця аудиторія цінніша, що ти б не хотів взяти людей, які слухають український реп.

А та аудиторія, яка слухає український реп – вона нікуди не дінеться. Але аудиторію ту треба розширяти – от ким вона може поповнитись? Цивільні люди – одна справа, є ще люди, які крутяться в інших субкультурах. Зараз реп є всюди: чи це проявляється в одязі, чи в якихось музичних аспектах, але реп заліз всюди. Знаєш, буває, прикинув список людей – абсолютно різних. Якщо взяти кожну людину окремо і передивитися, скажімо, її життєвий профайл – то кожна з цих особистостей могла б правильно відчути реп, могла б полюбити його. Але чомусь цього не стається.

Ми знову заговорили про флагмана а ти сказав про реп, який залазить всюди – і я подумав про «Грибы». Може, це і є наш флагман?

Так, ними можна пишатися – як не як, всюди, де йдеться про них мова, всюди зазначається, що це київські пацани, і це однозначно приємно. Говорити, що вони – флагман, мабуть, зарано, бо флагман це той, хто буде волочити той реп дуже тривалий час, а «Грибы» поки що – просто феномен.

Ти бував у Прип’яті?

Ні, не доводилося. Коли я  писав, я відштовхувався від образу, від самої суті, що це за місце. Не хочеться говорити про це прозою.

Думаєш з’їздити?

Ми колись гнали, що є таке поняття, як «кімнатний реп», що це дічь, що це хоумбої, які не знають життя, купили мікрофон, сидять в кімнаті і пишуть свій генгста-реп. Я зараз по-іншому дивлюся на це поняття, я сам в певній мірі став тим кімнатним репером. Я знаю всіх пацанів на районі, всі пацани на районі знають мене. Є ті, хто недолюблюють мене і хотіли б зловити можливість, аби навішати мені люлєй, а є ті, хто мене люблять і поважають. Я не чужий вулицям, грубо кажучи, це, звісно, дуже по-реперськи звучить. Але в той же час я став якимось домашнім. Я знаю, що відбувається там, за межами хати, але просто сиджу в квартирі і це переварюю, виходить от такий кімнатний реп.

Ти згадав про «Ароматерапію»…

Блін, я не хотів про це казати, бо знав, що ти не упустиш шанс!

Не упускаю.

Та я нічого не хочу про це говорити. Якщо б хотілося висказатись – то саме тоді, на емоціях, а зараз я вже нічого не відчуваю. Я абсолютно не шкодую, що тоді так поступив.

На перших порах я ще слідкував за ними, цікавився, грубо кажучи. А останній рік-два мені навіть нецікаво, я не знаю, що у них відбувається і чим живуть пацани.

А як і чим закінчилася твоя співпраця зі Zbaraski?

Він розчарувався в репі набагато раніше, ніж я, і, може, правильно зробив. Він відчув, що, швидше за все, тут нічого не світить. А якщо він хоче добитися чогось в музиці, то треба міняти напрямок. І судячи з того, що я бачу зараз, як у нього йдуть справи – він не шкодує про те, що зробив. Він зараз грає на вечірках, досить часто, по різних містах.

Ми з ним співпрацювали чітко – я не скажу, що ми були капєц кенти, ми музично співпрацювали, що, звісно, нас зблизило як людей.  Ми як зійшлися – чисто для того щоб робити музло – так і завели мову про те, що робити далі, а далі, по суті, я нічого йому запропонувати не міг. Ми сіли, поговорили, і він сказав, що більше не хоче робити бітло для репа.

Я на початку нашої розмови сказав, що чую у тобі розчарування. Одним із слоганів ГАББЛу був «ГАББЛ покаже». Що він показав?

Показав… Холера, та пацики ще вірять у те, що все буде добре, я не хочу мінору добавляти. Я міг би зараз язвити, скептично висловитись з цього приводу, з сарказмом. ГАББЛ показав те, що наші українські репери можуть робити з головою, якісно, і віддаватися роботі – інша справа, що це мало людей оцінило.

Як пройшов ваш тур?

Концерти пройшли краще, ніж більшість реп-вечірок, що відбувалися на Західній Україні, і по атмосфері, і по відвідуваності, але вони не були настільки потужними, як ми собі уявляли.

Скільки було людей на ваших концертах? Де найбільше і де найменше?

Між іншим, це зовсім не показник у даному випадку. Найбільше людей було у Калуші, але аудиторія була лєва. Кеш ми заробили, але задоволення не отримали. У нас всього три концерти було, здається. Калуш, Івано-Франківськ і Луцьк, у Львові мав бути заключний концерт, але ми не встигли. У Франику було найатмосферніше, заклад був невеличкий, але він набився, людей 150 було точно, і всі зацікавлені прийшли, вони знали, на що йдуть.

Знаєш, мені дико іноді буває – я бачу, наприклад, що якась людина постить десь мої треки. Я заходжу на сторінку до цієї людини, і листаю далі стіну, а він там таку дічь постить, що мені аж не по собі стає, як людина може слухати настільки різне музло! Якщо людина слухає український реп – вона його слухає фактично весь. У нас немає аудиторії у того колективу, у того репера. Не знаю, про що це говорить, певно, про те, що не вистачає стилю, епатажу, індивідуальності. Є музика, а є особистість. От тих особистостей у нас не вистачає.

«Хлопці запалили мене своїм ентузіазмом. Знову відчув себе 20-річним» - кажеш ти про ГАББЛ в одному з інтерв’ю. Проходить трохи часу і ти читаєш у «Тілі»: «Рік іде 28-й, виглядаю на 20, почуваюсь на 40».  

Цей текст, певно, написаний трішки раніше. Але і ефект ГАББЛУ тривав не так довго. Або я текст написав раніше, або після тих трьох концертів. Зараз почуваю себе так само, нічого не змінилося. Після того, як я сказав, коли вийде альбом, мені почали писати різні люди – так то до мене нікому немає справи, я аскет…

Я якраз хотів сказати, що ти став відлюдькуватим.

Ну так, є таке. Так і альбом таким буде! І от після анонсу альбому мені почали сипатись повідомлення, і багато хто казав, що ти, мабуть, останній тиждень себе у піднесеному стані перебуваєш. Але насправді ні, я не відчуваю ніякої ейфорії. Весь цей ажіотаж буде тривати день, два, три.  А потім цей альбом в стрічці новин опуститься вниз і ніхто про нього не згадає, в наш час дуже важко триматися на плаву, і через тиждень про мене забудуть. Рік ми готували альбом, а плодами будемо насолоджуватися дуже мало.

Мені здається, що цей твій реліз стане знаковим для тебе.

Та я вже казав, що там немає ніяких бенгерів, треків, над якими ми заморочувались, щоб вони були взривними хітами.

Може, це і є правильний підхід?

Просто за ту купу років, скільки я у цьому варюся, було стільки надій, що от, ми це зробили – може, вистрілить! Не вистрілило. Добре, давай з іншого боку! Знову ні. І тих спроб було вже дуже багато, і мені вже навіть страшно на щось сподіватись. Тому я і не хотів робити ніякого промо, я хотів зробити це людей, і самому чимось себе зайняти, бо останні роки були кислі.

«Кричав у пошуках людей, аж поки не охрип я. Вкраїна – це моя Прип'ять» – ти відчуваєш Україну як щось спустошене та покинуте?

Та мабуть. Хвиля цього сліпого патріотизму у всіх вже, певно, зникла і після всіх тих подій, які відбувалися в останні роки, я вже не знаю, що має відбутися, щоб щось змінилося. Все глухо. Все як було. Якщо навіть настільки вражаючі події забулися через деякий час, емоції вщухли і ми знову поопускали голови і волочимо те ярмо.

У одному з треків ти порівнюєш себе з Доном Кіхотом. Що собою являють твої вітряки?

В першу чергу, всі ці перешкоди у музичному плані. Я ніколи нічого особливого не вмів робити, у мене було хисту до  прикладних наук, до малювання, співу, танців – ні хисту, ні потягу. Років у 20 я був «реп-машиною з повним бойовим комплектом». Пишеш, вважаєш себе найкрутішим, виходиш на сцену і виносиш всіх. Єдине, що я робив, і єдине, що я хотів робити і єдине, чим була забита моя голова. Я сидів в універі на парах, наприклад, про щоб не йшла мова – ми вивчали основи літературознавства і що б нам там не розказували – я все транспортував в реп. Це було єдине, що я любив, що я робив, у що занурювався і переварював в голові, робив якісь висновки.

У тебе філологічна освіта?

Ну, так. Видавнича справа та редагування.

О! Колега!

Так, до речі, я цього теж ще нікому не розказував, ти – перший. Всі вітряки, про які ти питаєш, вони стосуютсья саме репу – бажання не те щоб стати відомим, але отримати свій шматок визнання. А це виявились насправді вітряки, бо вони ні до чого не призвели, всі ці мої копирсання.

Є думка, що ти не командний гравець. Тобі комфортніше одному?

Тут є свої плюси і є свої мінуси. З одного боку, я жодного разу після того, як пішов з Ароми, не пошкодував про це. Мені в кайф самому задавати курс своїй творчості, трекам, це круто, бо я створюю саме те, що я хочу. Але з іншого боку команди не вистачає саме в плані підтримки, атмосфери, не вистачає тих розмов про реп, обговорення нових релізів, манери читки якихось МС, не вистачає того, що хтось пише куплети, читає їх тобі і ти на тій хвилі сам починаєш писати. Коли є грядка, яка живе цим репом, вона надихає тебе, тримає на плаву. Чому я вибився на два роки? Ми зробили «OLDSCHOOLBOY Q», це було півтора роки тому! Нещасний репрезентик і відос зняли – ішов дощ, ми сховались під університетом якимось, здається – і це все, що я зробив за два роки. Це дуже жостко! А от поїхав я, наприклад, до Kickit, і бачу, як вони спілкуються, ходять один до одного в гості, як той прікалує біти, той – куплети, у них на ходу народжуються ідеї, розумієш?

Ти не думав, що це твоє не факт що усвідомлене усамітнення – тому, що ти живеш у маленькому місті?

Я ніколи не казав, що я спеціально отак відгородився від світу, просто так склалось. Я не знаю, чи я хотів би поїхати у той самий Львів чи Київ, і наче всюди є знайомі, люди, з якими знаходиш легко спільну мову, але ці люди не близькі. Можливо, вони можуть стати такими, із-за яких ти і будеш триматися за місто. Плюс купа побутових моментів – знімати квартиру дорого зараз, погодься. Я зараз живу у себе вдома, але хочу з’їхати – дивився квартири, але мені жодна не сподобалась. Ми в Луцьку з Чіпсетом і купою пацанів жили як цигани – і це не один рік і не два роки, але іншого ми дозволити собі не могли. І я так втомився від того, що повернувся додому. Якщо я кудись вже поїду – то хочеться комфорту. Коли їздили з ГАББЛОМ, я згадав оці босяцькі вписки, зйомні хати, коли там ціла банда народу і ти спиш на підлозі, і у тебе півтора квадратних метри на коврику – і я зрозумів, що це вже трохи не для мене. Колись це як «добрий день» було – наприклад, їздили кудись виступати в місто, де ми нікого не знаєм, приїхали о четвертій ранку, і тільки о восьмій вечора за нами прийдуть на вокзал. Уяви: вокзал, іде дощ – а ми спимо на землі! І це було прикольно, це були пригоди, це весело згадувати.

Спитав у читачів, що вони б хотіли спитати у тебе…

І там що, хтось взагалі знає, хто я такий?

Знають. Вибрав питання. Цитую: «Чому ти цураєшся взяти від життя що тобі треба? Чи ти моральний мазохіст і любиш, коли невдачі тебе кидають справа наліво!?».

(сміється) Ці негативні переживання, внутрішній біль – вони ідеально впливають на творчість. Завжди краще пишеться під негативними емоціями – принаймні, особисто в мене так. Якщо я радію з якогось приводу – мені рідко хочеться писати. Цілком можливо, що на якомусь підсвідомому рівні я приймаю такі рішення, які потім мені вилазять боком і від яких я отримую негатив. І, може, я якийсь латентний моральний мазохіст. Просто я ніколи над цим не замислювався. Можливо, я мучуся для того, щоб у мене була муза.

Іноді здається, що ти використовуєш твіттер, як записну книжку.

Я використовую його як місце, де партачаться кумедні панчі. Я вже колись казав, що якби не твітер – я би написав купу текстів.

То, може, видались з твітеру?

Я люблю друкований текст, і твітер – ідеальна соцмережа для мене. Я можу не заходити в інстаграм чи у фейсбук, але у твітері висну постійно.

У січні 2015-го ти побажав нашим читачам: «Живіть». У листопаді 2016-го ти вже не певен, що живеш сам: «Я наче живий. Наче, наче, наче». Що змінилося?

Це як побажання від протилежного, тобто я не говорю за себе, але хочу, щоб люди, на відміну від мене…. «На Відміну Від»… Фріл! Бляха, я завжди коли вживаю цей зворот, згадую вас, це просто борода, це дуже хитрий ход, дуже! Молодці!

Дякую.

Так от, якщо я щось бажаю людям, це не значить, що воно у мене є, можливо, це те, що я і собі хотів би побажати.

Ти не відчуваєш, що ти живеш?

В треці «Тіло» я спробував це описати, це відчуття. Коли певні речі, які у тебе мають викликати якісь емоції, не приносять тобі нічого.

Скоро ж 1 січня. Будеш знову будувати плани?

Я вже який рік – ніколи не озвучую цю думку, але крутиться в башці: «Блін! Це вже, мабуть, останній реліз! Нафіг треба!». Це як на хвилях типу – а потім в один прекрасний день ти прокинешся повний натхненням і рішучістю писати далі, як у мене було 1 січня цього року.

Я зараз дивлюся, як молоді пацани морозяться писати щось серйозніше, концептуальніше, вони хочуть хайпу маленькими дозами, викидують сингли, куплети – просто зливають в нет і отримують потроху цей кайф від фідбека слухачів. Я знімав якісь відеороботи, над якими я парився, де я зробив все, що було у моїх силах…

Це ти зараз про що саме?

Наприклад, з «Інтерв’ю з вампіром» я дуже багато провозився. Це був такий досвід! Замість того, щоб стояти перед камерою і працювати на неї, ти 90 відсотків часу проводиш за рішаловом: треба зустрічати масовку, треба їхати на студію, бо вона на конкретний час забита, а тут на «Нову пошту» привезли контактну лінзу і її треба забрати – такі моменти, чисто організаторські. Кожного разу, коли я щось знімав, я казав, що це в останній раз. І потім знімаєшся в кадрі, а волосся стирчить на всі сторони, або з червоним обличчям, бо ти набігався тільки що, наносився якихось декорацій. Знову відволікся! Так от цієї уваги, яка приносять кайф для автора, її  в моєму випадку стає все менше, і зникає бажання і резон щось робити. Ми ж не робимо це заради грошей, ми не заробляємо на цьому. Максимум, на що ми розраховуємо – це фідбек від слухачів і якась моральна насолода. А її стає все менше і того ти думаєш, що далі немає сенсу щось робити, бо ти вище голови не стрибнеш.

Скажи щось наприкінець.

Холера! «Живіть!» – от я колись сказав, і це бомба, тут краще не скажеш!

А тепер не впевнений, що сам живеш.

Так я бажаю людям того, чого їм найбільше не вистачає, чого, може мені не вистачає, і чого, може, я хочу, щоб у мене це було.

Ти хочеш, щоб це побажали тобі?

Ну і щоб воно ще здійснилося.

Дельта, живи!

Благодарочка, братан! Велике дякую. Відштовхуючись від Прип’яті. Треба, щоб ми не пробували її знову заселити людьми, зробити її живою. Треба навчитися у тій Прип’яті, якою вона є, бачити щось хороше і по-своєму прикольне. Та самотність, ця якась розруха, яка навкруги – від цього також можна кайфувати.

Андрій Freel Шалімов

Опубликовано 17 января, 22:14